Розділ 34

- Антон, - радісно із надією в голосі видихнула Дарина.

Вона не вірила власним очам, здавалося, що прямо перед нею стоїть привид, а не справжня людина. Дівчина смикнулася в його напрямку, але рука незнайомця надійно тримала її.

- Як справи Дарино? – На обличчі брюнета виникла весела посмішка психа, але дуже швидко вона зникла, коли він знову перевів погляд на хлопця. – Ти відпустиш її і ми все забудемо, - звернувся Антон до нього.

Хлопець не ворушився, ні один мускул на його тілі не смикнувся.

- Ти ще хто такий? – Низьким голосом запитав незнайомець, схиливши голову набік, почав роздивлятися брюнета з ніг до голови.

- Хочу запитати тебе те ж саме, - криво посміхнувся Антон і швидко, одним невловимим рухом руки дістав із-за поясу пістолет, дуло якого тепер цілилося точно в середину лоба незнайомця.

Дарина здавлено булькнула горлом і охнула. Незнайомець продовжував незворушно стояти на місці.

- Як ти тут опинився? – Сказала вона перше, що цікавило і непокоїло її одночасно.

Брюнет дивлячись на хлопця, знову посміхнувся.

***

Припаркувавши авто на території супермаркету, Антон вимкнув двигун, спостерігаючи за тим, як Катерина зайшла до середини. Він їхав за нею майже від самого будинку. Довіра до Каті розтанула в той самий час, коли він побачив її разом зі Стасом того самого вечора, тепер він був чітко впевнений, що вона може зустрічатися з ними обома і обманювати їх обох. Хотілося простити її, пробачити все заради кохання, але він не був впевнений, що гра коштує дорогоцінних свічок.

Погляд брюнета впав на дзеркало заднього виду і на обличчі відобразилась глузлива посмішка – звичайно, цей бовдур також тут. Останнім часом Антон став помічати його все частіше і що саме цікаве, іноді цей прилипало навіть не думав ховатися щоб Антон не помітив його. Здавалося, що він робить це навмисно задля того аби брюнет розумів – за ним стежать, тому не варто робити різких рухів. Але наступної миті трапилось те, що дозволило забути Антону про «прилипалу» і віддати всю свою увагу картині, котра розвернулася перед його очима. Ярослав Бутенко вів Дарину до свого авто. Антон помітив, що вона була не в дусі веселої бесіди.

- Якого дідька? – Тихо мовив Антон і подався трохи вперед щоб краще бачити, що відбувається.

Через деякий час, автомобіль Яра покинув стоянку разом з Дариною в салоні. Не вагаючись, Антон рушив слідом за ними, але на достатньо безпечній відстані щоб Яр не зміг його помітити. Коли шлях привів його за місто, Антон зрозумів, що відбувається, тому залишив автомобіль в хащах лісу і тихенько підкрався до місця подій. Розчути нічого не вдалося, але Дарина була на виду, що не могло не радувати. Присівши під кущем, він почав чекати. Коли на горизонті з’явилося невідоме авто, Дарина стрімко зірвалася з місця та побігла в сторону лісу, хлопець в чорній спортивній куртці з капюшоном на голові, помчав слідом за нею. Не давши собі змоги затримуватися, Антон теж подався до лісу.

***

- Я не буду чекати вічно доки ти відпустиш Дарину, моєму терпінню от-от прийде кінець і я зроблю постріл, - з усмішкою на устах заявив Антон, повністю проігнорувавши запитання Дарини.

Вона розгублено поглянула на незнайомця – він мовчав.

- Добре, - незворушно смикнув головою брюнет.

- Опусти пістолет на землю і відійди на два кроки, - донісся до них впевнений голос збоку і всі троє поглянули в тому напрямку.

Ефект несподіванки завжди спрацьовував блискавично, адже застукати когось зненацька напевне являється для кожної людини, як задоволенням так і жахом – дивлячись в який момент ти піймаєш когось на гарячому. Саме зараз була та сама жахлива ситуація, коли тим кого піймали, хотілося крізь землю провалитися, тільки б не знати, що буде далі. Губи Дарини нагадували букву «о», от кого-кого, а цю людину тут точно ніхто не думав зустріти. Даринин «палач» в чорному капюшоні нервово смикнувся і вона звернула на це увагу, ти ж ба, «містер незворушна скала» все-таки не такий незворушний, як здається на перший погляд. Лише Антон виглядав просто невдоволеним, на його лиці подив був відсутній.

- Та ви знущаєтесь з мене! Як же в цьому лісі людно! – Розчаровано зітхнувши, крутнув головою Антон. – Ти не здаєшся, так? – З-під лоба поглянув він на чоловіка.

Прямо в обличчя Антону цілилося дуло поліцейського пістолету, Володимир Авраменко грізно блискав на брюнета очима.

- Я знав, що з тобою ніколи не буде чисто Заставський. Цього разу ти не відвертишся та остаточно сядеш за грати, - рішуче проговорив Авраменко.

- Та що ви говорите пане поліцейський, - глузливо мовив Антон, розставивши руки в сторони. – Я геть забув, що ти стежиш за мною. Ти весь час це робиш, ніби тобі зайнятися більше нічим, - огидливо кинув брюнет.

- Поклади зброю собі під ноги і відійди подалі, - повторив поліцейський.

- А ти не побоявся заявитися сюди сам. Де ж твій напарник? – Антон свердлив злим поглядом Володимира і навіть не думав виконувати наказ і випускати пістолет зі своїх рук. – Дозволь пояснити, що тут відбувається… - Почав Антон, але Авраменко обірвав його.

- Свої пояснення ти розкажеш мені в кабінеті для допиту. Збирайтеся діточки, ми всі разом їдемо до відділку.

- Не сьогодні, - їдко кинув Антон і Авраменко отетеріло вирячив очі.

- Що ти сказав? – Примружив очі поліцейський. – Я знав, що такого, як ти не можна випускати з виду. Ти ніколи не змінишся. Ось тепер, коли я піймав тебе на гарячому…

- Він нічого не зробив! Що тут взагалі відбувається? – До розмови вирішила долучитися ще й Дарина. – Антон допомагає мені! Цей покидьок… - Вона кивком голови вказала на свого «палача», - …Хоче мене вбити! Антон лише…

- Замовкни дівчино, я пам’ятаю тебе ще з зими, - сухо подав голос Авраменко. – Тільки на цей раз ти не будеш сидіти в моєму кабінеті, ніби почесна гостя, а будеш в іншому, призначеному спеціально для таких розмов місці.

- Я й тоді не була почесною гостею! – Гаркнула Дарина.