Розділ 20

Вітер бив в обличчя. Розлючена Дарина бігла не розбираючи дороги, пелена сліз застилала очі і вона постійно змахувала вологу рукою щоб хоч щось бачити перед собою. Злість, обурення, ненависть… Дарина зараз нічого не усвідомлювала. Стрімголов вискочивши на дорогу, її тут же знесло в сторону, почувся шалений скрип і машина загальмувала. Вона навіть не відчула болі від удару, коли чийсь автомобіль збив її з ніг.

Перелякано шарячи по всьому тілу руками, вона усвідомила, що нічого не зламано, тому швидко піднялася на ноги. Їй пощастило, що вона залишилася цілою та неушкодженою.

Не тямлячи себе від шоку вона вдивлялася в чорне скло автомобіля з котрого так ніхто і не вийшов. Голосно заволавши, дівчина кинулась на машину та почала гамселити ту руками і ногами.

- Дивись куди ти їдеш покидьку?! Тобі що, повилазило?! – Шалено голосила вона.

Дверка автомобіля відчинилася і з салону виліз хлопець в чорному спортивному костюмі з капюшоном на голові, який частково приховував його обличчя.

- Дарино? – Спокійно запитав він.

Розгнівана, як 300 чортів дівчина припинила лупцювати машину ногами і поглянула на нього. Вона мовчала і він також мовчав. Дівчина з недовірою звузила очі, голос ніби і знайомий, і ніби ні.

- Ти що за звір? – Тихим шепотом запитала вона.

Хлопець постояв ще декілька секунд нерухомо, а потім зняв капюшон.

- Оооо, - тільки й змогла видавити з себе Дарина.

Перед нею стояв Антон у всій красі. Саме зараз їй здалося, що вона не бачила його років приблизно 100, а та сама злощасна ніч була лише тільки вчора.

- Привіт Дарино, - посміхнувся він.

- О господи! – Шморкнула носом вона і кинувшись до хлопця, міцно обійняла його руками. – Антоне! Це справді ти? Не вірю, що це насправді. Мені здається, що переді мною стоїть привид! – Розтиснувши обійми вона відступила на крок щоб оглянути брюнета з ніг до голови. – Виглядаєш чудово, як і в минулі часи, - розсміялася вона.

- Дякую, ти також не змінилася, але є одне велике «але», - він пильно оглянув її. – Ти плачеш.

- Оххх, - Видихнувши повітря, Дарина підняла обличчя вгору та витерла носа. – Складна та неприємна історія. В двох словах і не розказати, - зітхнула вона.

Брюнет опустив погляд та посміхнувся.

- Зараз у мене дивне відчуття дежавю, - задумливо мовив він.

- Ти про що?

- Пам’ятаю, як одного разу, я йшов вулицею вночі і зустрів одну дівчину, вона плакала через свого хлопця…

- Так, - протягнула Дарина. – Тоді йшов дощ. Ти був одягнений в схожий чорний спортивний костюм з капюшоном на голові.

- Ми пішли в кафе для розмови, - продовжив він.

- Але сьогодні той хлопець збив мене машиною, - розсміялася вона, витираючи обличчя руками, - на вулиці день і ми не в кафе, - з сумом закінчила вона.

- Ще не пізно, сідай у машину, - запропонував він.

- Поїдемо в те саме кафе? – Усміхнено запитала вона.

- Так, якщо бажаєш, - потиснув він плечами. – Якщо дежавю, то нехай буде по повній програмі.

***

Тетяна сиділа на лаві, на території університету. Вона чекала на Дмитра, котрий саме зараз здавав свій останній екзамен, після чого вони зможуть поїхати назад до України. Склавши руки на грудях та закинувши ногу на ногу, вона нетерпеливо матляла іншою ногою, як заведена.

Дмитра не було вже приблизно півтори години, тому Тетяна втомилася чекати. Вона хвилювалася за нього. Дмитро готувався до цих екзаменів і вдень, і вночі, тому в неї не було сумнівів, що все пройде гладко, але хвилювання все рівно мали місце в її серці.

Через 15 хвилин вхідні двері університету відчинилися і Тетяна встала з місця. На вулицю вивалило безліч студентів, але Дмитра серед них не було. Білявка сумно зітхнула і тільки-но хотіла знову сісти на лаву, як позаду натовпу показався Дмитро. Тетяна радісно з полегшенням зітхнула та швидко попрямувала до нього.

- Ну як все пройшло? – Запитала обіймаючи його.

- Все добре, тверда 5 в моїй заліковій книжці, - усміхнено мовив Дмитро. – Вчитель сказав аби можна було поставити вищу оцінку, він би неодмінно це зробив.

- Я так рада за тебе, - сказала Тетяна та подарувала йому поцілунок в щоку.

Дмитро закинув лямку рюкзака на одне плече і взявши Тетяну за руку, попрямував вперед.

- Тепер можна починати пакувати валізи, - тихо мовив він. – Ти впевнена, що хочеш повертатися? Ми можемо залишитися тут.

- В Мені робиться щось незрозуміле, Антон повернувся, тепер ще Стас… Я потрібна своїм подругам.

- Думаєш вони без тебе не впораються? – Запитав він.

- Дмитре, це не обговорюється. До того ж, я скучила за батьком. Хіба ти не скучив за мамою?

- Звісно, що скучив, але мені чомусь здається, що над Меною нависли штормові хмари, тому треба триматися, як най далі, коли прол’ється рясний отруйний дощ.

- Саме тому, я і повинна бути поряд з подругами. Впевнена, що скоро почнеться протистояння Антона і Стаса. Небу буде жарко.

- Можливо все обійдеться, - з сумнівом мовив Дмитро, почухавши потилицю.

- Ні, не обійдеться, - хитнула головою Тетяна. – Все ще навіть не почалося, або щойно почалося. Антон вже в місті, тому впевнена, що він першим ділом завітає до Катерини в гості. І Дарина щось давно не телефонувала.

- Подзвони сама.

- Я телефонувала їй сьогодні зранку, вона не брала слухавку і до сих пір не передзвонила, - занепокоєно мовила білявка.

Дмитро обійняв її за плечі та поцілував у волосся.

- Ми вже пакуємо валізи і вилітаємо першим рейсом. Не хвилюйся, говорю тобі, в Мені все добре, - запевнив Тетяну Дмитро.

***

Зробивши замовлення, Антон з Дариною стали чекати.

- Тут зовсім нічого не змінилося, - оглянув він стіни закладу.

- А що тут могло змінитися? Тебе ж не 10 років не було щоб відбулися повномасштабні зміни, - посміхнулася вона.

- Через 10 років цього кафе може вже не бути, - голос Антона прозвучав приглушено і задумливо.