Розділ 8

На вулиці було прохолодно, краплини дощу (який почався приблизно 15 хвилин назад) стукотіли по склу машини в якій сидів Антон. В руках хлопець тримав телефон, але зателефонувати на номер котрий дала йому Тетяна не поспішав.

Чорні хмари прикували його погляд до себе, він любив весняні дощі, тому розслаблено спостерігав за небом. Почувся звук грому і Антон посміхнувся та зняв телефон з блокування. Деякий час слухав довгі гудки, а потім голос з динаміку заговорив:

- Я слухаю вас.

Антон випрямився на сидінні, напружено стиснувши щелепи.

- Доброго дня Артеме Петровичу, - спокійним тоном заговорив він.

- Доброго, з ким маю честь говорити?

Голос Артема теж був спокійним, він не нервував та говорив ввічливо, що несказанно порадувало Антона.

- До вас звертається Антон Заставський.

В слухавці повисло мовчання.

Антон беззвучно розсміявся. Чомусь саме такої реакції він і очікував від батька Тетяни.

- Я не розумію… - Артем трохи завагався. – Хто ви? Ми знайомі?

- Особисто ні, але ви повинні були чути про мене. Подумайте краще «Антон Заставський» - з натиском на своє ім’я мовив брюнет.

- Заставський… Заставський… - Артем намагався пригадати хоч щось, але нічого на думку не спадало. – Почекай! Той самий Антон?

- Ну от, можете якщо хочете, - майже прошепотів хлопець.

- Я думав ти за гратами. Але в будь-якому разі ти знаходишся в розшуці, - ніби отямився Артем. – Чим можу бути корисним?

Брови Антона підлетіли вгору, такий поворот подій складався для нього, як можна краще, а це значило, що їхня розмова може принести свої плоди.

- Мені потрібна ваша допомога. Я знаю, що ви лояльно відноситися до таких людей, як я і на те у вас власні причини, - хлопець криво посміхнувся.

- Про які причини ти говориш? – Насупився Артем, а його тон став погрозливим.

- Ви достатньо років провели за гратами, через що, здобули певний авторитет серед такого кола людей. Я чудово про вас знаю, багато чув. До того ж, деякі ваші справи закриті через недостатню кількість доказів, але ви і я чудово розуміємо, що ви винний.

До Антона донеслось тяжке зітхання.

- Повторю: чим можу бути корисний?

- У вас багато впливових знайомих, ви і сам один із таких людей. Мені потрібно повернутися в Мену.

- Добре, я зрозумів тебе. Але чому ти думаєш, що я стану допомагати тобі? – Голос Артема звучав напружено.

- Тому що у мене є докази вашої вини у закритих справах, - спокійно, тоном переможця мовив Антон.

- Навіть не стану запитувати де ти їх узяв, - Артем заскрипів зубами. – Я допоможу тобі. Можеш розраховувати на мене. Коли все буде готова – чекай дзвінка. Але перед цим ти повинен точно сказати, що від мене вимагається.

- З вами приємно мати справу Артеме Петровичу, - задоволено мовив Антон.

***

Катерина стояла в супермаркеті з кошиком в руках, черга до каси як завжди доводила її до сказу. Сказавши чоловікові позаду неї, що скоро повернеться, вона попрямувала між рядами товару. Знайома чоловіча постать промайнула неподалік від неї і швидко зникла з виду за стендом. Катя зупинилася. Оглянувшись довкола, вона неспішно пішла в тому ж напрямку, але коли опинилася там де щойно бачила того чоловіка, розгубилася – за стендом нікого не було.

Моргнувши декілька разів, вона відступила назад та зіткнулася з перепоною, впершись в чиїсь сильні груди. Стрімко повернувшись, Катя зіткнулася зі сталевим поглядом синіх очей, почорнілих наче грозове небо.

- Привіт…руда красуня.

Повітря комом застрягло в її горлі і Катерина здавлено відкашлялась. Тряхнувши волоссям, вона зробила спробу обійти його, але Стас схопив її за лікоть та повернув обличчям до себе. Катерина старанно відводила погляд в сторону.

- Ти ж не думала, що зможеш весь час від мене тікати?

- Що? – Незрозуміло мовила та поглянула в його обличчя. – Про що ти говориш? Я не тікаю від тебе, мені взагалі нічого не потрібно.

Почувся його тихий сміх і Катерина зітхнула.

- Стас, що тобі треба?

- Поговорити з тобою хочу, поглянути в твої неймовірної краси зелені очі, - мовляючи кожне слово, посмішка на його обличчі ставала ширшою.

- Побачив? Поговорив? Ти вільний, - стримуючи гнів мовила вона.

- Ходімо прогуляємося сьогодні увечері. Я запрошую тебе на побачення, - несподівано сказав Стас, не відводячи від неї очей.

Катя завагалася.

- Ти ж ненавидиш мене. Якого біса тоді хочеш проводити зі мною час?

- Так, я ненавиджу тебе. Ти зробила мені дуже боляче, коли пішла на безглуздість разом зі своєю подружкою в ту ніч. Але мої почуття до тебе, тобі не вдалося вбити.

Важко дихаючи, Катя вивільнила свою руку із його хватки. Дивно. Він не сильно противився її реакції, відпустив легко, навіть напружуватися не довелось.

- Підходить моя черга, я повинна йти до каси, - сталевим тоном мовила вона і швидким кроком попрямувала вперед.

- Сьогодні я приїду за тобою о 19:00, не захочеш сама зі мною бути – змушу силою Катерино. Я не жартую, - почула вона собі в слід, але нічого не відповіла, навіть не обернулася.

Катя стала на своє місце та нервово оглянулася назад – Стаса ніде не було видно і вона полегшено перевела подих.

- Дякую що притримали чергу, - мовила вона до чоловіка і той згідно хитнув підборіддям.

Опинившись на вулиці, Катерина рішучим кроком прямувала по парковці серед цілого ряду автомобілів. Несподівано пакет розірвався і все, що було в середині, опинилося на землі. Вона зупинилася і присіла.

- Допомога потрібна? – Почулося десь збоку і Катя підняла підняла голову вгору.

Микита стояв поряд і посміхався.

- Ох, привіт, - вона заправила пасмо волосся за вухо. - Напевне я встала не з тієї ноги. Сьогодні весь ранок не задався з самого початку, - розсміялася вона, збираючи покупки до кучі.

Микита присів поряд та став їй допомагати.