4 розділ

4 розділ

Ліна

 Я приїхала в це містечко, шукаючи спокою для написання книги. Вибір здавався ідеальним — тихе місце, маленьке, заховане серед пагорбів, наче створене для письменницької усамітненості.

 Тої жахливої ночі я дізналася про зникнення. У місцевій кав'ярні всі шепотіли про останню жертву — молоду жінку на ім'я Сара. Її тіло знайшли, без краплі крові. Всі говорили про вампірів, як про факт, хоча здавалося, що ніхто до кінця не вірить у це. Я просто знизала плечима — мене більше хвилювали сюжетні повороти в моїй книзі, ніж місцеві чутки.

 Але коли я зустріла Медді, все змінилося. Вона була моєю сусідкою. Та я дізналась, що вони пара. Між ними явно було щось більше, ніж просто стосунки — якесь незрозуміле напруження.

 Пару днів тому Медді запросила мене на вечірку у будинок до компанії яку вони призираютью. Це був величезний, похмурий маєток, і навіть від самого виду будівлі у мене бігали мурахи по шкірі. Також, Арло, який взявся фіг знає звідки. Арло — людина загадкова. Високий, з темним волоссям і холодним поглядом, він ніби не належав цьому світу. Коли він заговорив зі мною, у його голосі я почула щось ледь помітне — ледь відчутну загрозу.

 Вечірка розпочалася звичайно, з музикою та сміхом, але закінчилася жахливо. Посеред ночі одний з гостей зник. Нейтан виглядав особливо занепокоєним, а Медді не могла стримати сліз. Щось було не так, і я відчула, що за нами всіма хтось стежить. Арло ж виглядав спокійним, навіть байдужим. Це ще більше насторожило мене. Тільки на кінець, коли ми йшли по сходах я відчула його неспокій.

 Я не могла більше ігнорувати факти. Коли я намагалася поговорити з Медді про зникнення, вона уникала теми і виглядала наляканою. Її очі постійно бігали, наче вона боялася, що хтось почує нашу розмову. Нейтан теж тримався осторонь, ніби приховував щось важливе. Але Арло… він був всюди. Куди б я не пішла, я відчувала його присутність. Його погляд слідував за мною, навіть коли я не могла його побачити. Коли вчора ходила в кафе. Там і дізналась про Сару. Арло, був там де я навіть, коли я гуляла. Ні, Арло хороша людина, але енергетика в нього жахлива. Нейт його друг тому боятись за безпеку було не варто. Просто Арло трохи незвична для мене людина ось не знаю чому. Він допомагав шукати Сару разом з Нейтом.

 Сиджу за своїм столом. Лампа на куті кидає м'яке жовте світло на сторінки мого блокнота, проте кути кімнати залишаються в темряві. На вулиці світло, але для роботи я зашторила штори і сиділа в темноті з лампою. Пальці нервово бігають по клавішам, а погляд раз по раз відривається від монітора і повертається до вікна, але нічого не бачу через чорні як діра штори. За ним — непроглядна темрява, лише інколи здалеку долинають звуки нічного життя містечка: шурхіт листя, пориви вітру та якісь ледве вловимі кроки... Чи це мені здається?

 Я пишу про них. Про вампірів. Про те, як вони нападають на людей, позбавляючи їх життя. Описую кожну деталь з усією можливою точністю, наче це вигадана історія. Але ж я знаю, що це правда. Вони десь поруч. Ці створіння бродять вулицями мого міста, і кожен їхній крок наближається до мого будинку.

 Я намагаюся зосередитися на написанні, але думки невпинно повертаються до того, що відбувається за вікном. Тиша, яка оповила місто, нагадує передчуття бурі. Темрява за межами кімнати здається занадто густою, наче щось приховує. Серце починає битися швидше, коли чую далекий шурхіт під вікнами.

 Світло лампи здається недостатнім, наче воно не може розвіяти цей морок. Кожен звук підкреслює, наскільки я тут самотня. Мене оточує лише старий будинок, а за його стінами — нічна тиша, наповнена їхньою присутністю. Я знаю, що вони вже тут. Вони спостерігають.

 Пальці завмирають над клавіатурою. Серце калатає так голосно, що здається, воно зараз вискочить з грудей. У мене з'являється дивне відчуття, ніби за мною стежать. Повільно повертаю голову до вікна. Ніч... така тихо-густо-чорна, що мені здається, ніби вона сама вбирає у себе все навколо.

 Я вдихаю, намагаючись зосередитися. Повертаюсь до монітора, але кожна клітина мого тіла натягнута, наче струна. Я пишу про них... і знаю, що це не вигадка.

 Я вирішила прогулятися по місту після обіду, щоб розібратися зі своїми думками. Мені здається, що в будинку є хтось. Той хто дивиться на мене. Тому для менеч ас пройтись по світлій вулиці.

 Повітря було холодним, тиша лякала, а гілки дерев нагадували лапи чудовиська, що нависали наді мною. За мною хтось йшов, я відчувала це кожною клітиною тіла, хоча не чула кроків. Я озирнулася — нікого.

 День був занадто прохолодним, повітря наповнював запах вологи й осені. Я йшла вузькими вулицями містечка, намагаючись відволіктися від темних думок.  Місто завмерло, ніби очікувало чогось — чи то бурі, чи то ще одного вбивства.

 Почуття, що за мною стежать, виникло несподівано. Спочатку це було ледь вловиме відчуття — якби не інстинкт, я б, можливо, навіть не звернула на це уваги. Але з кожним кроком воно посилювалося. Моє серце забилося швидше. Я зупинилася і прислухалася до нічної тиші. Нічого. Тільки шелест листя і слабкий шум вітру, що гуляв вуличками.

 Я прискорила крок. Знову це відчуття — ніби хтось уважно спостерігає за мною. Ноги ніби самі понесли мене швидше, хоча намагалася зберігати спокій. Але не могла позбутися думки, що десь поруч тягнуться очі, холодні, не сплячі, спостерігаючі...

 Я різко озирнулася, намагаючись вловити хоч якийсь рух у тіні будинків. І тут я побачила його — Арло. Він стояв на протилежному боці вулиці, трохи віддалено, неначе лише випадково опинився на моєму шляху. Світло ліхтаря падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси. Він посміхнувся — ця посмішка завжди була трохи загадковою, змішаною з чимось непроглядним, прихованим.