Нічний переслідувач

1 розділ

Вони завжди посеред нас, і  нам це ніяк не зупинити. Спробуй закохати його в себе, щоб вижити.

 

 

                                                                        1 розділ

                                                                           Ліна

 

 

 

 

А чи вірите ви у вампірів, міфічних персонажів різних фентезі або фільмів? Вони такі злі та погані, але всі їх люблять як персонажів. Цей вайб різноманітних фільмів або той самий замок Дракули в Румунії.

Я зненавиділа абсолютно все, що було пов’язане з ними. У світі, де я живу, є десятки, а може й тисячі вампірів, які ходять на волі та вбивають сотні людей. Я жила в маленькому містечку під назвою Кровенешть. Ця назва поєднує слово кров і характерне румунське закінчення.

Я з дитинства жила в Румунії, і мене завжди лякали історії про них.

Я жила в маленькій квартирі в центрі містечка, яке можна було обійти за двадцять хвилин. Я не думала, що колись звідти виберуся.

Там була вся моя родина і частинка мого серця. Я не вірила, що вампіри насправді можуть існувати. Тато завжди замикав двері на ніч, і мені було заборонено запрошувати когось додому, крім моїх подруг, звісно.

Тоді я ще нічого не розуміла, бо це було, як гра, і нічого серйозного. Всі ходили до школи, і я навіть не підозрювала про серйозність ситуації в цьому містечку.

Одного разу я з подругою йшла додому зі школи і дорогою, біля гойдалок, побачила, як дівчинка лежить на землі, а біля неї метушаться наш поліцейський з жінками та моїм педіатром. Тоді я думала, що вона прокинеться і знову піде гуляти, але цього не сталося.

Бабусі на лавках обговорювали, що в її тілі зовсім не було крові і що вампіри знову розпочали свою гру, бо навіть у лікарні було недостатньо донорської крові.

Раз на тиждень хтось помирав, і тоді я вже все зрозуміла, хоча мені було всього десять років.

Той день я не забуду ніколи — я виплакала всі сльози і не могла заспокоїтися. Це сталося 12 березня, коли я ночувала у подруги, і раптом у двері подзвонили.

На порозі стояв поліцейський. Як тільки він побачив мене, зняв кашкет і попросив пройти з ним. Тоді мені було чотирнадцять. Я миттю побігла вниз сходами, і він відвіз мене додому. Я побачила, як педіатр забігає в мій дім, і пішла за нею, вже знаючи, що сталося.

Тієї ночі сьомими жертвами були мої батьки. Їх убив вампір і випив всю кров. Якось він виманив їх у коридор, де й здійснив свою справу.

Я втекла з того міста якнайдалі. Поїхала в Америку за програмою обміну й оселилася у жінки, яка здала мені кімнату за невеликі гроші. Я здобула там освіту і навіть накопичила чимало коштів.

Я стала письменницею і написала багато книг. В Америці почалися масові вбивства. У жертв не було крові. Так само в Європі та Азії. Вампіри вирішили "пограти в гру" і стати центром світу. Вони знову розпочали масштабне вторгнення. Я твердо вирішила, що напишу про це книгу. Якщо нам доведеться жити серед вампірів, я не виживу в такому світі.

Я вирішила повернутися додому та поринути в роботу над книгою там. Написати історію цього міста і того, що відбувається загалом. Ні поліція, ні екстрасенси не можуть впоратися з цією проблемою.

Зараз ми знаємо, що вони не можуть увійти в будинок без запрошення, а легенда про дзеркало — брехня. Вампіри не відображаються у воді. Вони не можуть перетнути річку або озеро. Їх відлякує попіл, тому що це священні залишки від кадила. Вони повинні повертатися на свою могилу, інакше втрачають сили.

Сили у них різні: швидкість, біг, перетворення в воронів, а також вони можуть думкою запалювати вогонь, але це лише з 1 до 2 ночі, коли місяць надає більше сили.

Від цього немає порятунку. Є тільки церква і священник, якому вже сімдесят років, і для нього це все — питання життя і смерті.

Якщо вампіри заволодіють світом і країнами, ніхто не зможе нічого вдіяти.

Я поїду додому і зустріну свої страхи, переживання і, найголовніше, натхнення.

Я вірю, що випущу книгу і буду в безпеці

                

 Я стиснула рукою свою валізу. Чорт, навіщо я тільки сюди приїхала?

Я дивилася на початок міста, де не було жодної душі. Лише зрідка хтось заходив до магазину за продуктами. Я прикусила губу й видихнула. Паніка, як хрущ, вчепилася мені в душу, але я зібрала всю силу волі й попрямувала по мокрому асфальту в напрямку квартири.

Оглядаючи все довкола, я швидко зрозуміла, що нічого тут не змінилося, хіба що магазин — тепер це сучасний супермаркет. Біля нього стояла компанія хлопців років 18-20, всі не нижче 1.90. От комусь пощастило з ростом!

З чотирнадцяти років я перестала рости, зупинившись на 1.60. Було холодно. Навіть моя безрукавка не рятувала, а вони ходили в худі.

Оминувши хлопців, я йшла тротуаром уздовж нахилу до квартир, які були внизу пагорба, по якому я спускалася. Через дорогу було кілька будинків, вбудованих у квартири, аптека та медпункт. Я все це згадала, і мені стало спокійніше. Я вдома.

Повернувши на сходи, я піднялася по світлому каменю та вийшла на платформу з перилами. Зійшовши з неї, я проштовхнула валізу вниз і попрямувала прямо до свого будинку.

Я поспішно дістала магніт від домофону й підійшла до під’їзду, де сиділи бабусі. Як завжди, час їх не змінив. Я розуміла, що розмови з сусідками не уникнути, тому привіталася.

— Добрий день, — тихо сказала я, витягуючи ключі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше