3

Повідомлення прийшло ближче до вечора.
Мія перечитала його двічі, ніби сподіваючись, що рядки зміняться. Нічна зміна. Позапланово. Таке траплялося рідко — надто рідко, щоб вона не насторожилася.
Вона повільно видихнула й подивилася на годинник.
— Гаразд… — прошепотіла сама собі.
Максим сидів на підлозі, зосереджено складаючи конструктор. Надійка малювала за столом — великі літери, ще трохи криві, але старанні. Мія спостерігала за ними кілька секунд, ніби намагалася запам’ятати кожну дрібницю.
— Сьогодні ви переночуєте у бабусі з дідусем, — сказала вона м’яко.
Максим підвів голову: — Ти знову на роботу вночі?
— Так. Але це ненадовго.
Надійка стиснула олівець. — Ти повернешся зранку?
Мія присіла перед нею навпочіпки й обійняла. — Я завжди повертаюся.
В Елли й Адама було тепло й спокійно, але навіть там Мія відчувала, як у грудях щось стискається, коли зачиняє двері за дітьми. Елла кивнула їй із розумінням, Адам мовчки стиснув плече — цього було достатньо.
Дорогою додому Мія мовчала. У голові прокручувалися дрібниці: чи взяла амулет, чи заряджений планшет, чи є олівці. Вона вагалася секунду — і все ж поклала блокнот у сумку.
Нічне місто зустріло її холодом.
Ліхтарі світили інакше, ніж удень — різкіше, ніби кожна тінь могла ожити. Магічні бар’єри тихо гуділи, реагуючи на патрульні жетони. Мія йшла поряд з іншими, але відчувала: сьогодні вона тут по-справжньому.
— Левіна, тримайся ближче, — кинув старший патруля.
Виклик надійшов майже одразу.

Нестабільний магічний слід. Слабкий, розмитий — та щось у ньому було неправильне. Мія зупинилася першою.
— Тут, — сказала вона тихо.
Вона присіла, провела пальцями над асфальтом. Повітря відгукнулося холодом, знайомим до болю. Інші не звернули б уваги. Але Мія бачила — плетиво було зламане навмисно.
Спалах стався раптово.
Темна магія рвонула, як удар у груди. Мія не встигла подумати — лише підняла захист, прикривши інших. Сигнал. Крик. Кілька секунд — і все стихло.
Її руки затремтіли вже потім.
— Ти в порядку? — хтось запитав.
Мія кивнула, але не відводила погляду від землі. Там, де магія розсипалася, залишився знак. Майже стертий. Майже непомітний.
Вона знала його.

Той самий візерунок. Те саме плетиво.
Таке саме було два роки тому.
Мія дістала блокнот і швидко замалювала символ, боячись, що він зникне разом із відчуттям. Серце билося глухо й важко.
— Це не випадковість, — прошепотіла вона.
Ніч довкола мовчала. Але Мія вже знала:
минуле не залишилося позаду. Воно повертається.