1

Мія тихо зачинила двері дитячої, впевнено перевіряючи, що Максим і Надійка сплять. Маленька Надійка затулилася улюбленою іграшкою, Максим же, ще трохи напружений після вечірніх ігор, нарешті замовк. Мія зробила глибокий ковток повітря — ще трохи, і можна буде відірватися від турбот і хоча б на хвилину відчути себе просто дівчиною, а не опікуном для двох дітей.

Вона пройшла на кухню, налила собі гарячого чаю і кинула погляд на вікно. Темне місто простягалося далеко, а на його вулицях патрулювали маги контролю. Її тато, Артем, був серед них. Він повернеться лише зранку — нічна зміна вимагала повної віддачі. Втім, його відсутність Мія відчувала не лише фізично, а й емоційно: у кожному шумі, у кожній тіні вона чекала на спокій, який приходив лише разом із його голосом.

Погляд Мії впав на портрети на стіні. Вони намальовані її рукою: Ірина посміхається, тримаючи Надійку на руках, Максим стоїть поруч із Мією, а Артем — за їхніми спинами, сильний і пильний. В цих малюнках і фотографіях оживала мама. Два роки тому Ірина загинула під час нападу темних магів. Артем намагався захистити її, але одне із заклять стало смертельним.

Мія ковтнула чай і відчула, як у грудях з’являється напруга. Вона ще не встигла забути запах чарівного пилу, що залишився від того вечора, і легке відчуття тривоги, яке досі живило її підсвідомість. Світ не давав їй перепочинку — і вона не мала права на слабкість.

Вітер заграв із занавісками, і Мія раптом відчула холодний подих магії з вулиці. Вона злегка напружилася, але тут же відчула тепло сімейного кола через портрети на стіні. Спогади про маму, її посмішку і турботу, змішалися з рішучістю: захищати братів і сестру, залишатися сильною.

— Надобраніч, — пошепки сказала Мія, тримаючи у руках чашку чаю. — Ми впораємося.

Тут же у серці промайнула думка: ніч ще довга, а світ навколо — небезпечний. І Мія знала, що на неї чекають виклики, від яких не можна буде сховатися.