частинка перша. вона і єдина.

Нічний недопалок

У цьому світі безліч нещасних людей. 
Хтось загубив телефон. Хтось втратив улюбленця. У когось немає близьких. 
Хтось сирота. А комусь немає й місця в цьому світі. 

Темного вечора зморена від буденності дівчина, років двадцяти двох, пленталася майже неосвітленою вулицею. Хотілося провалитися крізь землю, декілька годин тому, вона дізналася, про смерть близької людини, про зраду іншої близької людини та про те, що ще одна близька людина обманювала весь час.
Почуття, які вона переживала, були жахливими. Стільки всього, лише за один здавалося б простий вечір. На диво, вона не плакала. Лиш палала люттю, смутком та розчаруванням. Гадалося, яке ж все в цьому світі огидне. Куди не глянь, все не справжне, не постійне, не вічне. Хотілося згоріти до тла, такою була відраза від усього та всіх навколо. Ні в чому не була впевненою вже. Навіть у собі. Важко було думати про все те, що відбулося, відбувається, відбудеться. Турбувало питання, чому це все сталося з нею і навпаки, чому не з нею. Якого біса емоції не дають спокою. Чим зарадити розірваній душі.
Повз розсіяної та зажуреної особи проходив чоловік.
- Ти ще втопитися надумай.
Певне, хотів почути якусь бурхливу, чи навпаки відповідь, та не почув, вона мовчала.
Скривившись пішов, куди йшов.
Дівчині дійсно прийшла ця думка до розуму, проте, впевненості, що цей вчинок - це вихід, не було.
Мозок - кипів, від думок. Тіло - нило, від втоми. Серце - палало, від цих жахливих відчуттів з відчуттями.
- Можливо, я надто жива? Цього всього для мене занадто. Потушіть, жагу, жагу до життя. Існування - цілком влаштовувало. - мовила бліда постать, після чого вляглась на лаві.
Наступного ранку, особу знайшли в парку, поглинутою вічним сном.