Розділ 5. Третя точка

Місячне світло прорізало нічну тишу. Ліс спав, заглиблений у сіре, майже містичне марево. По стежці щодуху мчав чоловік. Дрібка надії, що жевріла у його серці, змушувала бігти все швидше, не зважати на каміння, коріння та вогке листя, що стримувало його тіло.

До третьої точки залишалося метрів п’ятсот. Кирило зупинився, перевів подих і зійшов зі стежки у глушину. Не варто попадатися на очі надто рано. Чоловік почув шурхіт десь позаду і обернувся. Не надто схоже на людські кроки. «Нічний гість, — пронеслося в думках. — Чи не зарано?»

Ось і визначене убивцею місце. Має бути тут. Кирило опинився на крихітній галявинці. Сосни височіли навколо, Місяць світив згори — видавалося, наче чоловік упав на дно колодязя.

— Ось і наш герой! — з темряви долинув надто знайомий голос.

— Вєтров, — відгукнувся Кирило. — Все ніяк не заспокоїшся.

З темряви на галявину вийшов Іван. Гілки навколо зашаруділи. Шурхіт оточив чоловіків і за мить затих. Кирило підрахував, що їх оточило щонайменше двоє, а скоріш за все й троє бійців, які лиш чекають наказу відкрити вогонь.

— Воно було того варте? — кинув Кирило. — Покласти кілька життів заради того, щоб упіймати мене?

— Ти надто високої про себе думки. Твій арешт цікавить мене не більше, ніж та дурня, якою переповнені усі газети.

— Обережніше, Іване, — іронічно зітхнув Кирило, — бо до Сибіру поїдемо разом. Я-то здогадаюся, як можна тихцем заточити сокиру. А ти?

— Ідуть вони всі до дупи, — Вєтров вказав на свою форму. — Гадаєш, для мене це щось важить? Це ресурс. Це можливість. Завершити те, що ми почали дуже давно.

Кирило ледь помітно всміхнувся. Провокація спрацювала. Тепер можна не критися.

— Ми?! — перепитав.

— Потрібно було, щоб ти опинився в правильний час в правильному місці, — Вєтров розвів руками. — І ти впорався, вітаю!

Зазвичай спокійний Кирило стиснув від люті кулаки. Кортіло кинутися на Вєтрова і вибити з нього дух. Стримувало те, що Вєтров ще не розкрив весь свій задум, і, чого обманюватися, бійці, які тримали його на мушці.

Раптом між деревами щось зашаруділо. Чоловіки одночасно повернули голови і примружилися, наче це допоможе бачити в темряві. Тихий зойк і звук падіння чогось важкого. За мить уже шаруділо з іншого боку. Боєць, який ховався там, встиг двічі вистрелити. Звуки пострілів розрізав лісову тишу і полетів над деревами навсібіч.

Більше ніхто не стріляв. Більше ніхто не шарудів. Внутрішнє відчуття, що чоловіки залишилися самі, дедалі більше вважалося істинним. Кирило до останнього боровся з бажанням повернутися спиною до Івана, чекаючи загрози з лісу. Щось всередині підказувало, її не буде. Звір би давно вже вискочив, виказав себе. Те, що розправилося з охороною — людина. Або ж містична сила.

Та все ж на мить винахідник випустив ворога з поля зору. Скориставшись цим, Вєтров налетів на Кирила, повалив його на землю і почав душити.

Кирило знав, що лік йде на секунди. Він вивільнив праву руку, стиснув її в напівкулак і щосили садонув Івану над ребрами у спеціальну точку — склепіння нервів, що контролюють рух рукою. Це трохи послабило хват. Тепер можна було вирватися.

Сили змінилися. Кирило розтиснув Іванові руки і відкинув чоловіка на траву. Сам навалився згори. Прихована лють вирвалась назовні — тричі Кирилів кулак зустрівся з обличчям Івана. З першого удару він розсік брову, з другого — розбив ніс, третій влучив у щелепу. Іванова губа напухла, а зуби почервоніли від крові.

Кирило підвівся. Як би не хотілося, та вбивство в його плани не входило. Івану знадобилося трохи часу, щоб стати на рівні. Він витер кров з обличчя і шморгнув набухлим носом.

— Ми не закінчили, — виплюнув він. — Я ще…

Вєтров раптом захлинувся власною кров’ю. Почав панічно хапати повітря, але не міг вдихнути. Йому заважали гості леза, які стирчали з його грудей.

Леза зникли, і Вєтров безвільно опустився на траву. Він більше не дихав. Лише тепер Кирило помітив за ним чоловіка, одягненого у чорну накидку, яка робила його практично невидимим у темряві лісу.

На правій руці незнайомця виблискував металевий нарукавник з двома довгими лезами.

— Нічний гість, — спокійно гукнув Кирило. — Так, Іване Федоровичу?

Незнайомець вийшов на світло, розвіявши останні сумніви. Перед винахідником стояв староста Вишгірців.

— Неважко було здогадатися, що навіть прибитий на голову НКВС-ник не різатиме ночами невинних жінок, щоб упіймати ворога народу. А коли підказки почали на мене буквально сипатися, зрозумів: щоб дістатися правди, потрібно звернути з мощеної дороги.

Іван Федорович голосно засміявся.

— І все одно зіграв свою партію. Вєтров — пішак в моїй грі. А ти… ти поставив королю шах.

Кирило напружився.

— Ти ж знайшов залишену на місці убивства пряжку? — Іван Федорович показав закривавлений нарукавник. — А ледь відчутний запах хлороформу в Любиному домі? Ти помітив, що боротьба була інсценована, і знайшов жінку, яка мирно спала в коморі.