Розділ 4. Віра, Надія і... Любов

— Ах ти падло ж таке! — хтось дуже сильний щодуху пнув Кирила ногою в плече. Чоловік від несподіванки випустив з рук ліхтарика і повалився на землю.

Нападник стояв спиною до Місяця, тож лиця видно не було. Але Кирилу він здався ледь не під два метри ростом і з могутніми широкими плечима.

Винахідник відповз від незнайомця і став на рівні. Тепер стало видно краще. Кирило легенько всміхнувся і почав обтрушувати свій одяг.

— Доброго ночі, Іване Федоровичу! Ви чого тут?

— Гадаєш, я не чув, як ти з хати чуркнув, гівно ти таке?! — староста не на жарт розлютився. Він спритно підскочив до Кирила і схопив його за комір. — Вдруге мене не надуриш. Це був ти!

— Я почув крики і примчав сюди, як і ви! — виважено і чітко промовив винахідник. — Коли підійшов, вона вже була мертвою.

— Брешеш, — скривився Іван Федорович. — Кажи, якого хріна робив вночі у лісі?

— Був на місці першого убивства. Хотів своїми очима глянути. Звідти й примчався сюд...

Договорити чоловік не встиг. Іван Федорович відпустив його коміра і приставив руку до рота. Сам озирнувся, а потім потягнув Кирила вбік — до кущів. Звідси добре було видно і галявину, і стежку, яка проходила поряд.

По стежці йшло двоє бійців у одностроях. Місячного світла виявилося досить, щоб Кирило їх упізнав. Хлопці з загону Вєтрова. Рухалися тихо, і якби не староста, Кирило почув би гостей надто пізно. От що значить колишній лісничий.

— Ідуть з села, — ледь чутно прошепотів Іван Федорович.

Кирило напружився. Староста не мав жодної причини переховувати втікача. Поки не відчував загрози, все було добре, тепер же, коли переслідувачі буквально дихають в потилицю, старий міг здати його будь-якої миті.

Але староста не видав Кирила. Чоловіки мовчки просиділи в кущах, поки солдати не заглибилися далеко в ліс.

— Пішли на місце вбивства, — зрештою видихнув Іван Федорович. — Отже, хтось в селі розбовкав.

— Те місце в іншому боці, — видихнув Кирило.

— Що? — перепитав старий, наче не розчув.

— Вони не туди пішли. Жінку вбили там, — винахідник повернувся так, щоб місяць світив з правого боку.

— Ну, значить, шукають погано. Гівнюки!

Іван Федорович злісно плюнув на землю у напрямку, в якому проходили солдати.

— Що робитимемо з цим тілом? — поцікавився Кирило.

— З Надею? Її треба перенести в село. Лишайся тут, я гукну хлопців.

І староста хутко розчинився між дерев.

Наступного дня всі тільки й говорили, що про Нічного Гостя. Напівлюдину-напіввовка, який нападає на жінок, які наважуються сунутися до лісу вночі. Іван Федорович на похороні Надії заборонив будь-кому виходити з власного двору після заходу сонця, але це було й необов’язково. Люди й так поховалися по хатах, щойно закінчилася траурна процесія.

Кирило ж в усіляких перевертнів не вірив. Звір, ким би він не був, не обмежувався би лише жінками, і не полював би лише вночі. І звір точно не перетягує тіла жертв і не носить металеві пряжки, щоб губити їх на місці злочину. Убивця — людина. Це безперечно. Але ж хто? І головне, навіщо?

Спокою не давала одна пекельна думка: якщо перша жертва була навмисне залишена буквально біля стежки, щоб її було вкрай просто знайти, чому ж другу жертву було знайдено на галявині, схованій від людського ока? У чому сенс? Щоб жертв якомога швидше знайшли, чи навпаки, щоб їх не побачили випадкові перехожі?

Все це нагадувало кошмарний спектакль. Кривавий, але гарно спланований. За усім цим стояло щось значне. Це точно не схиблений серійний убивця, не ґвалтівник і не утікач з табору. Хтось грає в гру, спокійно, методично і виважено. Розставляє пастки в очікуванні жертви.

Кирило знову не міг заснути. Сидів за столом в кімнаті старости і дивився за вікно. Дві ночі підряд у селі убивають жінок. Яких чекати новин, коли настане ранок? Чоловік упевнений, що ввечері кожна з сільських жительок забарикадувалася вдома з надією дожити до ранку. Можливо, цього буде досить, щоб убезпечитися. Або ж убивця саме на це й розраховує.

Винахідник раптом вискочив з-за столу і кинувся до спальні Івана Федоровича. Нетерпляче постукав, щоб розбудити старого.

— Скільки в селі самотніх жінок? — гаркнув. — Їх треба негайно попередити! Кожна може стати наступною.

— Не кожна, — долинуло зсередини. Староста говорив спокійно і досить тихо. Кирилу ледь вдалося його розчути крізь двері.

— Іване Федоровичу, виходьте!

— Ні.

— Виходьте, кажу! Треба щось робити!

Утративши терпець, чоловік смикнув ручку і увійшов до спальні. Староста сидів на ліжку, поклавши долоні на коліна і втупившись кудись перед себе. Вікно над ліжком було забите дошками. На підвіконні лежав молоток.