Розділ 2. Вишгірці

Іван Федорович — староста Вишгірців — цієї ночі майже не спав. Він затримав свою помічницю Віру в сільраді аж до пізнього вечора. Розбирали завали паперів, які дедалі частіше валилися їм на голови.

Чоловік знав, що до Віриного дому веде два шляхи. Перший — кілометрів шість по дорозі до найближчого переїзду через колію, і потім ще три кілометри вздовж вулиці. Другий же, коротший — навпростець через ліс.

Якби Віра була на велосипеді, точно б обрала першу путь. Через ліс люди зайвий раз намагалися не ходити. Але ж учора жінка прийшла пішки, а вдома на неї чекали голодні діти.

Тому Іван Федорович і не здивувався, коли наступного дня, одразу ж після вигону худоби, в його двір влетів розплаканий Микитко і почав питатися мами.

Вірине тіло, понівечене і до непізнаваності роздерте, знайшли біля лісу, за кілька кроків від стежки. Наче навмисно там залишене, щоб не довелося довго шукати. Іван Федорович першим його помітив, коли з дрібкою чоловіків почали прочісувати територію.

Наступного дня організували похорон. Біля Віриної хати тулилося ледь не усе село. Звичайним вбивством важко було когось здивувати — звиклися. Але це було не звичайне вбивство. Щоб не сіяти паніку і не провокувати безглузді чутки, Іван Федорович наказав домовину закрити і тіло Віри нікому не показувати. Не допомогло. Селяни усе одно чесали язиками, і звинувачували у наглій смерті хто владу, хто звірину, а хто потойбічну силу.

Іван Федорович почекав, поки всі вийдуть з хати і жестом запросив зібратися навколо нього.

— Шановні! Молода, ні в чому не винна жінка загинула. Точніше, її було жорстоко вбито! — якась бабуся в натовпі голосно зітхнула, наче вперше почула цю звістку і не обмивала Вірині кістки хвилину тому. — Як староста села я вимушений відреагувати на цю трагічну подію. Будьте певні, правда все одно вийде назовні, а винні будуть покарані!

Іван Федорович помітив високого чоловіка з брудним волоссям, зім’ятим несвіжим одягом і свіжою раною над лівою бровою. — Ми повинні бути як ніколи сильними, триматися купи, і прошу вас дуже: бути вкрай обережними.

Люди почали розходитися. Чоловік з брудним волоссям почалапав до виходу, навіть не зайшовши до хати. Зазвичай, коли до процесії прибивалися волоцюги, вони намагалися стягнути трохи їжі. Цей же просто послухав жіночі теревені й почалапав геть. Іван Федорович наздогнав незнайомця і схопив за лікоть. Жестом показав мовчати. Відвів убік, до сараю.

Незнайомець не пручався. Не подавав виду. Спокійно йшов, куди його спрямовував староста, аж поки вони не зайшли за сарай, де їх ніхто не бачив.

— Хто такий? — грубо запитав Іван Федорович.

Чоловік озирнувся, нахилився до старости і прошепотів.

— Я не тутешній.

— Бачу, що не тутешній. Того й питаю.

— Мене звуть Кирило. З Іванівки.

— Що забув у Вишгірцях, Кирило з Іванівки? — Іван Федорович дужче стиснув плече Кирила, демонструючи, що втрачає терпець. — Я не дуже радий незнайомцям, які з’являються в селі одночасно з убивцями.

Кирило сіпнув плечем, щоб вирватися. Відійшов на крок.

— Я нікого не вбивав, — буркнув і підняв указівного пальця. — Полюють за мною, ясно?

Іван Федорович мимовільно поглянув вгору, на мить закляк, а потім втупив погляд кудись під ноги.

— А за ким зараз не полюють, — сумно додав.

Чоловіки трохи постояли мовчки.

— Що далі плануєш? — поцікавився старий вже спокійно. — До Іванівки кілометрів десять, хоч зараз можуть з’явитися.

Кирило озирнувся, вслухаючись, чи не чути раптом гуркоту вантажівки. Навколо було тихо.

— Гадаю, день-два в мене є. А до того часу я щось придумаю.

Іван Федорович незадоволено скривився. Старий відповідав не лише за себе, а й за все село. Що буде з місцевими, як НКВС-ники дізнаються, що у Вишгірцях переховують втікачів? Точно нічого хорошого. Іван Федорович глянув на хату, де у забитій домовині лежало понівечене тіло молодої Віри. А наче зараз у них все добре.

Кирило тим часом всунув у губи цигарку і дістав з кишені запальничку власної розробки. Вона нагадувала бензинову, але замість палива всередину заливався спеціальний кислий розчин. Натиск на кнопку вивільнював електричний заряд і нагрівав металеву пластину, від якої чоловік і прикурив.

— Чекай-но, — раптом насупився Іван Федорович. — А ти часом не той Кирило з Іванівки, що усілякі штуки збирає.

— Той, батьку, — привітно видихнув чоловік. — Але ж ви розумієте…

— Розумію, — старий кивнув на запальничку. — Через оце?

— Через оце.

Іван Федорович і собі дістав цигарку. Кирило простягнув йому запальничку, але чоловік відмахнувся від неї, наче йому запропонували потримати закривавленого ножа чи ще гірше, примірник Кобзаря. Скористався сірниками. Знесилено жбурнув згорілого в траву.