Розділ 1. Вибухова несподіванка

Двигун вантажівки невдоволено хрипів, долаючи розбиту ґрунтову дорогу. Підвіска скреготала, а брезентове покриття кузова сіпалося щоразу, як вантажівка втрапляла в яму. Будинки обабіч дороги здебільшого пустували, зустрічаючи перехожих перекошеними дверима та розбитими шибками. Проте, були й такі, що зберігали ознаки життя. Розвішений одяг, старі миски, поїдені іржею відра та дитячі іграшки, поспіхом залишені на подвір’ї. Щойно дорослі чули гуркіт двигуна, кидали все, хапали на руки дітей і ховалися в будинку.

Минувши вулицю, вантажівка наблизилася до лісу. Тут дорога закінчувалася. Праворуч виднілася лише невеличка просіка, трохи ширша за сам автомобіль. Водій упевнено попрямував нею. Подолав кількасот метрів і виїхав до скромної дерев’яної халупи. Заглушив двигун.

З кузова почали висипатися озброєні чоловіки у військових одностроях з «мосінками» на плечах. За мить шестеро бійців тулилися біля заднього боку вантажівки. З переднього сидіння зістрибнув на землю ще один. Начищені до дзеркального блиску чоботи, бездоганно чиста і випрасувана форма, впевнений холодний погляд. Ватажок — безсумнівно. Легкий помах голови у напрямку халупи, і четверо рушили за ним. Двоє лишилися на місці.

Ватажок зупинився біля дверей. Ще раз махнув. Двоє зняли з плечей рушниці й почали обходити халупу з боків. Вони зайняли позицію з іншого боку, відрізаючи шлях для втечі. Ще двоє — нахабно увірвалися всередину. Ватажок задоволено ковзнув поглядом по постах і зайшов за ними.

— Ані руш! — крикнув один з бійців, але в тому не було жодної потреби. Єдиний мешканець халупи — молодий худорлявий чоловік — навіть не підвівся з-за столу, коли двоє солдат увірвалися до його оселі. Він уважно і напрочуд спокійно спостерігав за дійством, наче став єдиним глядачем імпровізованої вистави.

Бійці в одностроях опинилися позаду чоловіка і взяли його «на мушку». Ватажок зустрівся поглядом з господарем халупи. Не побачив ні страху, ні зневаги, ні напускної хоробрості, яка зазвичай зникала після першого ж удару. У погляді господаря його зустріла відверта, і тому нестерпна, байдужість. Ватажок знав, як з нею боротися. Оглянув кімнату, зацікавився шафою з поличками, рясно заставленими чудернацькими металевими приладами та механізмами невідомого призначення.

Повільно, майже безшумно підійшов до шафи, обережно взяв один з механізмів. Розміром з цеглину, крізь отвори в корпусі проглядалися шестерні, важелі та пружини.

Зважив у руці. Покрутив. Навіть потрусив біля вуха. Але це не пролило й дещиці світла на ймовірне застосування такого приладу. Ватажок замахнувся і жбурнув механізм в стіну. Той дзвінко розлетівся на друзки. Шестерні й пружини розсипалися підлогою.

Господар халупи не зронив ні слова. Навпаки, його обличчя осяяла посмішка. Ватажок схопив наступний прилад, схожий на хитромудрий гіроскоп, з двома групами мідних кілець. Граючись підкинув у долоні й також відправив у стіну. Кільця злетіли з осей і розлетілися приміщенням. Ватажок з викликом глянув на господаря. Той продовжував сміятися.

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? — видав врешті. Один з бійців одразу ж тицьнув дулом рушниці йому в щоку, мовляв, слова йому ніхто не давав. Але ватажок владно підняв долоню і боєць відступив.

— Голодну мавпу, яка тримає в руках палицю, але замість того, щоб збити нею гілку бананів, починає чухати власну дупу.

Ватажок всміхнувся, взяв вільного стільця і сів за стіл напроти господаря. Відкинувся на спинку, повільно витягнув з кишені цигарку, сірники. Підкурив. Дав команду бійцю, і той одразу ж влупив прикладом господаря по скроні.

— Кирило Вітровий, — вишкірився ватажок. — Місцева легенда. Дослідник, науковець. Винахідник.

Останнє слово виплюнув з особливим презирством.

— А ти, з огляду на «шпалу» на петлиці, лейтенант державної безпеки НКВС.

Презирства в голосі Кирила було не менше.

— Іван Вєтров. — представився той. — Про рекордні врожаї у цих краях чутно скрізь, окрім офіційних звітів. І це в той час, коли державі так потрібен хліб. Нагорі високо оцінили твій… талант до поводження з технікою. Але той факт, що ти приховуєш його. Я не можу трактувати це інакше, ніж державна зрада. А зі зрадниками розмова коротка.

— І що далі? — спокійно поцікавився господар, наче мова йшла про колір стін у вітальні.

— Якби вирішував я, відправив би до Сибіру. Валити ліс. Дав би найтупішу в світі сокиру, щоб долоні в кров стерлися раніше, ніж упаде перше дерево. І щоб ти тільки й знав, що махати сокирою і відхаркувати кров з перемерзлих легень. Оце достойне застосування твого розуму. Оце б ми побачили, хто з нас голодна мавпа.

Кирило щиро розреготався. За що знову отримав прикладом по скроні. З розсіченої брови по щоці потекла цівка крові, але це не зіпсувало настрій молодого винахідника.

— Сила влади проти влади Розуму. Ось ваш справжній лозунг, а не оце «оплот міра во всьом мірє». Дуже легко оточити себе прихильниками, якщо знищувати усіх противників.

Ватажок щиглем відправив недопалок на підлогу.

— Не вам, хохлам, учити нас життю. Хто ви узагалі такі? Штучно створений народ. Невдала спроба радянської влади вичавити з тупих дірявих голів польське лайно. Мрієте про незалежну Україну?! Це ж смішно! У вас немає ідеї, немає культури, немає історії. Її вам вигадали і нав’язали, щоб навернути проти нас. Ви — ніхто! І лише радянська влада…