Глава 25. Полювання навиворіт. Частина 2

На столі горіло кілька свічок, розганяючи темряву лише в межах невеликого кола. Їхнє світло лягало на дерев’яну стружку, розсипану довкола, і ковзало по тонких лезах інструментів. Стьєрель схилився над роботою, обережно знімаючи ножем черговий шар деревини.

Під його пальцями вимальовувався корабель. Вузький корпус, загострений ніс, щогла. Княжич відклав різець і підняв виріб, роздивляючись його з різних боків. Погляд затримався на нерівності біля борту.

Кімнату залило холодне світло.

Блискавка розітнула небо, вихопивши з темряви стіни й меблі. Стьєрель підняв голову. За вікном клубочилася ніч, дощ невпинно бив по шибках, а з даху зривалися важкі потоки води.

За кілька секунд пролунав грім.

У двері постукали.

— Княжиче, — озвався вартовий, прочинивши двері. — Прийшов пан Велрат.

Стьєрель усе ще дивився у вікно, слухаючи, як вода стукає по підвіконню.

Минуло кілька довгих митей.

— Впусти.

Вартовий відступив убік, пропускаючи управителя замку, а тоді зачинив за ним двері.

Велрат низько схилив голову.

— Княжиче.

Стьєрель не звернув на нього уваги. Він поклав дерев’яний корабель на стіл і провів пальцем уздовж його борту, перевіряючи гладкість поверхні. Велрат випростався, проте не поспішав говорити. Зрештою він ковтнув і порушив тишу:

— Чи варто принести вечерю до ваших покоїв? Чи накривати стіл у залі?

— Я не голодний, — відповів Стьєрель. — Якщо це все, що ви хотіли сказати, можете йти.

Велрат злегка схилив голову.

— Як накажете.

Він розвернувся й рушив до дверей. Уже взявшись за ручку, почув:

— Стій.

Велрат обернувся.

— Пан Веляс ще не повернувся? — запитав княжич.

— Ні, княжиче.

Стьєрель помовчав.

— Зрозуміло.

Велрат уклонився вдруге й вийшов, тихо причинивши за собою двері.

За вікном знову пролунав грім.

***

Велрат задумливо зупинився посеред коридору.

Слуга, який ішов за ним, теж зупинився й вичікувально поглянув на управителя. Зрештою не витримав і запитав:

— Що відповів княжич?

— Не вечерятиме.

Слуга хмикнув.

— Пані Фріда так само відмовилася.

Велрат повільно рушив уперед. Ця новина змусила його замислитися ще більше. Двоє людей, які зазвичай не нехтували вечерею, раптом відмовлялися від неї в один і той самий вечір. А княжич, до того ж, цікавився, чи повернувся пан Веляс.

Збіг обставин видавався надто промовистим.

— На прогулянці щось сталося, — припустив він.

— Можливо, посварилися? — озвався слуга.

Велрат знизав плечима.

— Можливо.

Він не став розвивати думку. Зрештою, здогадки залишалися лише здогадками, а втручатися в справи княжича без достатніх підстав було не найкращою ідеєю.

— Дамо йому час, — вирішив Велрат. — Якщо нічого не зміниться, втрутимося.

Слуга всміхнувся.

— Ви щось придумали?

Велрат неквапливо пройшов кілька кроків, обмірковуючи, що саме можна зробити, аби наступний день минув без зайвих ускладнень. Розпитувати княжича про його настрій? Навряд чи це принесло б користь. Намагатися розвеселити його? Ще гірше.

Зрештою на обличчі Велрата з’явилася ледь помітна усмішка.

— Найкращий сніданок.

Слуга скептично звів брови.

— Це допоможе?

Велрат кинув на нього побіжний погляд.

Він пригадав те, чого його навчав пан Вейріх. Той не раз пояснював йому, що княжич Стьєрель має непростий характер. Власне, це стосувалося не лише княжича. Уся родина Ліодгарсонів відрізнялася від більшості людей, із якими Велратові доводилося мати справу. Їхні звички, вимоги, спосіб мислення — усе це часом здавалося дивним навіть тим, хто роками служив у замку.

Та пан Вейріх наполягав, що нічого складного тут немає.

Не варто чіплятися до них із розмовами, коли вони того не бажають. Не слід намагатися вгадувати їхні думки чи розважати їх заради власного спокою. Найкраще, що можна зробити для Ліодгарсонів, — сумлінно виконувати свою роботу.

У замку все мало своє місце. Кожен знав свої обов’язки й ніс за них відповідальність. Один відповідав за кухню, інший — за покої, третій — за порядок у господарстві. Усі ці частини складалися в єдине ціле, яке мало працювати злагоджено, незалежно від настрою господаря чи примх погоди.

Якщо хтось забував своє місце, йому належало негайно про нього нагадати.

Другого шансу не буде.

Велрат спинився й поклав руку на плече слуги, повертаючи його увагу до себе.

— І гарно виконана робота, — додав він.

Слуга здивовано глянув на нього.

— Управителю?

— Княжич не має турбуватися про дрібниці. Якщо він захоче повечеряти серед ночі, їжа має бути готова. Якщо йому знадобиться щось у покоях, він не повинен чекати. А якщо завтра вирішить, що сніданок йому не до смаку, я хочу бути певним, що кухар принаймні зробив усе можливе, аби догодити йому.

Слуга випростався.

— Зрозуміло.

— Гадаю, всім доведеться добре постаратися.

— Так.

Велрат усміхнувся й рушив далі коридором. Слуга поспішив слідом, уже подумки складаючи перелік справ на ранок.

***

Тінь ковзнула вздовж стін, майже непомітна в тьмяному світлі свічників. Дощ за високими вікнами не вщухав, і часом його одноманітний шум перекривав тихі кроки. Тінь минула одні двері, потім інші й нарешті зупинилася перед покоями княжича.

Вартовий біля входу випростався, упізнавши гостю, і постукав.

— Княжиче, до вас пані Фріда.

Стьєрель завмер, тримаючи в руці різець. Він не рухався кілька митей. Тоді повільно поклав інструмент поряд із дерев’яною стружкою.

— Впусти.

Двері відчинилися.

Веселина переступила поріг і зробила реверанс.

Стьєрель підвівся з-за столу.

— Радий тебе бачити, — промовив він, уважно розглядаючи дівчину. — Щось сталося?

— Ні, — відповіла вона. — Просто не можу заснути.