Глава 25. Полювання навиворіт. Частина 1

Веляс замислився.

Викликай.

Слово відлунювало в пам’яті.

Викликай.

Його очі спалахнули золотом.

Ось воно.

Вони збиралися принести наву в жертву одному зі своїх духів. Кров мора мала стати платою за його появу. Саме тому культисти не могли просто втекти, саме тому залишалися тут і так відчайдушно захищали те, що намагалися винести.

Вони готували виклик.

На галявині жінка раптом підняла голову до неба.

Її руки знову хруснули, цього разу одночасно. Вона продовжувала читати закляття, поки її тіло повільно відривалося від землі.

За кілька секунд те саме сталося з іншими.

Один за одним культисти почали здійматися в повітря. Їхні кінцівки викручувало, суглоби зміщувалися, кістки хрустіли, проте жоден не припиняв вимовляти слова обряду.

Чоловік, який наказав почати виклик, спостерігав за ними, на його обличчі повільно розповзалася задоволена усмішка.

Ноги жінки зламалися. Вона судомно сіпнулася, продовжуючи вимовляти слова закляття. Її тіло піднялося ще вище, і тепер вона разом із двома чоловіками зависла приблизно за два метри над землею. Культисти повільно зближувалися, невидима сила стягувала їх докупи.

Та з їхніми тілами відбувалося щось іще.

Зламані кінцівки почали змінювати форму. Кістки видовжувалися, суглоби зміщувалися, а стопи й кисті поступово набували обрисів химерних лап. На спинах проступили опуклості, що швидко росли, розриваючи одяг. З-під шкіри виступали кістяні відростки, розходячись убік і утворюючи щось схоже на крила.

А тоді їхні тіла глухо гепнулися об землю. Закляття обірвалося, і над галявиною запала тиша, яку порушував лише дощ.

Чоловік завмер.

— Що за...

Він кинувся до жінки й перевернув її на спину.

З її грудей стирчала товста гілка. Вона пройшла крізь тіло, наче крізь мокру тканину, і вийшла зі спини, пробивши одяг і плоть.

Чоловік відсахнувся, ледь не впавши, та майже відразу змусив себе підвестися. Переступивши через тіло жінки, він кинувся до другого, а тоді до третього.

У двох інших було те саме.

Товсті гілки прошили їхні тіла наскрізь, залишивши на землі темні плями.

Чоловік повільно випростався.

Між деревами хтось стояв.

Він не одразу розгледів темну фігуру — лише помітив два яскраві вогники, спрямовані просто на нього. Постать наближалася, і з кожним кроком її обриси проступали виразніше, хоча обличчя так і залишалося нерозрізненним.

Чоловік виставив руку.

Він мав устигнути. Треба було лише звести пальці й клацнути ними.

Подув вітер.

Мокре листя зірвалося з землі й закрутилося між стовбурами. Чоловік мимоволі примружився, прикриваючи обличчя рукою.

Коли він знову розплющив очі, постаті вже не було.

Він відступив. Пальці майже торкнулися один одного, коли позаду щось ворухнулося.

Чоловік відчув чужу присутність, але обернутися не встиг. Чиясь рука вчепилася в його зап’ясток, а друга стиснула горло. Хватка була такою сильною, що кістки затріщали під пальцями.

— Звідки…

Різкий рух — у зап’ястку хруснуло, а голову смикнуло вбік.

Шия зламалася з сухим тріском.

Чоловік обм’як, так і не встигнувши видати жодного звуку.

Веляс опустив тіло на землю й повернувся до ями.

Магічна решітка досі палала, відкидаючи на мокру землю мінливі відблиски. Усередині лежала Нава. Від її тіла майже нічого не залишилося, що нагадувало б людську подобу: розірвана плоть, понівечені рештки, зліплені в одну криваву масу. Вона не ворушилася, проте Веляс бачив, як поволі зростаються розірвані тканини.

Жива.

Він присів навпочіпки й обережно простягнув руку до решітки. Щойно пальці торкнулися магічного плетива, Веляс рефлекторно відсмикнув долоню.

Кілька секунд він розглядав почервонілу шкіру, перш ніж рана затягнулася, не залишивши й сліду. Однак неприємне відчуття нікуди не зникло. Магія решітки наче залишила на ньому щось огидне, таке, що хотілося змити разом зі шкірою.

Веляс підвівся й завмер.

Щось було не так.

Він не встиг зрозуміти, що саме, коли за кілька кроків від нього вибухнула земля. Ударна хвиля вдарила в груди, жбурнувши йому в обличчя грудки землі й уламки гілок. Веляс відскочив убік, проте вибух усе-таки дістав його: щось гостре розітнуло плече.

Він не встиг поглянути на рану, як пролунав другий вибух.

Потім третій.

Веляс кинувся бігти, щойно земля під ногами знову здригнулася.

А тоді він знову відчув запах білого маку.

Веляс озирнувся. Між стовбурами, просто в повітрі, розкривалися зелені примарні квіти. Їхні пелюстки повільно розходилися, а за мить квіти розсипалися й зникали просто перед очима.

Вибух.

Веляс кинувся до лісу.

Він пірнув між деревами, петляючи поміж стовбурами, доки не знайшов заглиблення, де міг сховатися від прямого удару. Притулившись спиною до шорсткої кори, він завмер і прислухався.

Дощ посилився. Грім перекочувався над лісом, змушуючи землю глухо гудіти під ногами.

Веляс вдивлявся в проміжки між деревами.

Нікого.

Він спробував вловити бодай найменше порушення простору, але не відчув нічого. Жодного відлуння, за яке можна було б зачепитися.

Та звідки тоді ці вибухи?

Черговий удар грому.

Кроки.

Хтось повільно йшов з іншого боку дерев, ступаючи так, що його кроки губилися в шумі зливи. Щоразу, коли грім прокочувався над лісом, кроки пришвидшувалися. Коли гуркіт стихав, невідомий знову сповільнювався.

Веляс перевів погляд на проміжок між стовбурами.

Якщо рушить сам, то втратить єдину перевагу — можливість стежити за переміщенням ворога. Але й залишатися на місці було небезпечно. Той, хто полював на нього, уже знав, де він ховається, або принаймні здогадувався.

Веляс повільно розтиснув пальці.

Вибух.

Земля злетіла вгору, стовбур дерева тріснув, і Веляс, не маючи часу на роздуми, перемістився до іншого укриття. Він приземлився на мокре коріння, ледве втримався на ногах і відразу обернувся до місця вибуху.