Глава 21. За межею дозволеного. Частина 1

У кімнаті було тихо й темно. Нічна прохолода просочувалася крізь вікно, а Веселина вкотре перевернулася з боку на бік, та сон не приходив.

Вона звикла, що поруч завжди була сестра. Звикла до її тепла, до самого відчуття, що хтось дихає зовсім близько. Тепер цього не було, і Веселині чогось страшенно бракувало.

Дівчина підвелася й глянула у вікно. Навіть воно здавалося якимось порожнім. Зникло звичне відчуття чужої присутності, ніби хтось стежив за нею з темряви.

Вона підійшла до підвіконня, обережно поклала на нього руки й визирнула назовні.

Свіже повітря, тихий шелест дерев.

І зовсім не чутно, як б'ється власне серце. Дівчина торкнулася грудей, перевіряючи, чи воно ще там. У відповідь відчула рівний ритм.

На її устах сама собою з'явилася усмішка. Веселина глянула на двері. Думка вийти не полишала її, та наважитися вона не могла. Замість цього дівчина знову лягла в ліжко, намагаючись заснути й переконуючи себе, що з Вілемирою все гаразд і вона спокійно спить.

Але чому вона не прийшла?

Веселина ще довго міркувала над цим, але зрештою заснула. А вранці, ледь привідкривши очі й побачивши сонячне проміння на своєму ліжку, швидко підвелася.

Після вмивання та причепурення дівчина вийшла з покоїв.

— Пані, а сніданок? — спитала покоївка Леся.

— Пізніше, — відповіла Веселина.

Вона поспішала до гостьових кімнат, і коли ті вже постали перед очима, на шляху їй зустрівся один із помічників лікаря.

— Пані, — шанобливо схилив голову помічник.

Веселина кивнула й, не зупиняючись, рушила далі.

— Пані! — ледве чутно окликнув її помічник.

Дівчина спинилася, нетерпляче стиснувши кулаки.

— Так?

Помічник ковтнув і підійшов ближче.

— Ви йдете навідати пані Вілемиру…

— Так.

Він помітно нервував, через що занепокоїлася вже й Веселина.

— Щось сталося? — спитала вона.

— Ні! — поспішно відповів помічник. — Вона ще спить…

Веселина усміхнулася.

— Спить?

Вона мигцем глянула на вузькі вікна, крізь які вже бачила сонце, а потім недовірливо перевела погляд на помічника.

— Як це?

Помічник пояснив:

— Вона і юний лорд Мирослав дуже пізно лягли… Пан Мирослав попросив їх не будити.

Веселина замислилася.

— Пізно лягли? Пан Мирослав? А як же режим?

Це зовсім не було схоже на пана Мирослава.

— Лікар вирішив, що так необхідно. Щойно пані прокинеться, я повідомлю їй, що ви заходили.

Помічник з-під лоба глянув на Веселину, ніби вмовляючи її піти й водночас боячись її образити.

Веселина хитнула головою і рушила вперед.

— Я лише хочу впевнитися, що з нею все гаразд.

— Пані…

Помічник не встиг її спинити. Веселина вже підійшла до дверей, і вартові, не чекаючи наказу, відчинили їх.

Веселина завмерла від здивування.

Вілемира та юний лорд Мирослав зовсім не спали, а снідали… чи грали? А може, й те, й інше. Дівчина запитально глянула на помічника, та той лише винувато опустив голову.

Юний лорд Мирослав, побачивши Веселину на порозі, підвівся.

— Пані Фрідо, — привітався він.

Вілемира спочатку не зрозуміла, чому гра так різко обірвалася, а потім перелякано здригнулася, усвідомивши, до кого звернувся Мирослав.

— Веселина? — спитала Вілемира, кліпнувши очима.

— Веселина? — звівши брови, спитав юний лорд Мирослав, звернувшись до Вілемири.

— Її перше ім’я, — з усмішкою відповіла Вілемира, та одразу сховала її й зиркнула на помічника лікаря, який ховався за спиною Веселини.

Спіймавши погляд дівчинки, помічник зовсім притиснувся спиною до стіни.

Веселина увійшла всередину, і вартові зачинили двері.

— Мені сказали, що ти спиш.

Вілемира відвернулася.

— Це я попросила так сказати.

— Навіщо?

— Бо знала, що ти точно прийдеш і все зіпсуєш.

— Що?

Вілемира роздратовано вказала на стіл, повний солодощів, між якими стояли башти й дерев’яні фігурки у вигляді різних тваринок.

— Ми взагалі-то грали.

Дівчинка схрестила руки на грудях.

— Ти могла прийти пізніше? Або дочекатися, поки прийду я?

— Взагалі-то я хвилювалася, — відповіла Веселина, підійшовши ближче.

Вона хотіла торкнутися сестри, але Вілемира відштовхнула її руку.

— В замку? — спитала дівчинка.

— В замку, — вже суворо відповіла Веселина.

Поведінку Вілемири нечасто можна було назвати зразковою, та цього разу вона перейшла всі межі. Ще ніколи дівчинка не поводилася з Веселиною настільки різко, щоб аж відштовхнути її руку. Для Веселини цей жест був майже як удар.

— Дурепа, — кинула Вілемира.

Веселина випросталася й докірливо звернулася до сестри:

— Вілемиро.

Від тону сестри дівчинка інстинктивно скуйовжилася, а за мить відповіла:

— Вибач… Я просто хотіла побути без тебе.

— Без мене?

Дівчинка вперше за день глянула на Веселину.

— В мене з’явився друг. І… навряд чи ти якось впишешся. Навіть пан Мирослав не заважає.

— Думаю, пані Фріда не стане зайвою… — втрутився юний лорд Мирослав, усміхнувшись, напевно бажаючи розрядити обстановку.

— Авжеж, — беземоційно відповіла Вілемира.

Мирослав оцінив вирази облич Веселини та Вілемири й, зрозумівши, що нічим не допоможе, мовчки сів на своє місце.

Веселина звернулася до Вілемири:

— Ти могла би просто прийти й сказати.

Вілемира кивнула.

— Вибач. Наступного разу так і зроблю.

Веселина видихнула й присіла поряд із сестрою.

— Через це ти не повернулася до кімнати?

— Так, — тихо відповіла Вілемира і, недовго думаючи, додала: — І взагалі… якщо ти дозволиш, я хотіла би залишитися тут…

— Тут?

— У своїй кімнаті…

Веселина не одразу зрозуміла, що саме має на увазі сестра.

— Вілемира, мені здається, ти дещо забула.