Глава 20. Небажані свідки. Частина 2

Княжич повернувся до нього, зберігаючи цілковиту незворушність.

— Кажи. Або я піду далі.

Чоловіка трясло від люті.

— Демоне!

Капітан одразу втрутився:

— Якщо хтось ще спробує чаклувати — закінчить, як цей… слимак. Звертаю вашу увагу: закінчить. А шлях я кожному підберу свій. Поводьтеся правильно — і, можливо, княжич дарує вам життя.

Чоловік, дослухавши попередження, визвірився на Міккеля:

— Не лякай! Ми всі помремо! Неодмінно! І ти, демоне, підеш услід за нами!

Стьєрелю теж здалося, що капітан Міккель звучав непереконливо, а останні слова взагалі пролунали як глузування. Але зараз було не на часі когось у чомусь переконувати. Княжич підійшов до чоловіка.

— Правда, помремо, — погодився він. — А як помреш ти?

Чоловік усміхнувся і, не думаючи, кинув:

— Лише Богу відомо.

Стьєрель звернувся до Міккеля:

— Капітане, чи є ще культисти, крім них?

Міккель задумався.

— Вони напилися білого маку, тож не знаю. Але смію припустити, що так, є. Наприклад, Небесна Пані.

Стьєрель одразу відвернувся, почувши це ім’я.

— Небесна Пані? — перепитав княжич.

Капітан кивнув.

— Культистка на шляху до того, щоб стати Світцем, — пояснив Міккель. — Усі як один кажуть, що не знають її, але перед смертю один із культистів промовився про неї. Не добровільно, звісно.

— Звісно, — мовив княжич.

Капітан торкнувся меча на поясі.

— Княжиче, дозвольте мені дістати відповіді.

Стьєрель хитнув головою.

— Серед них є діти.

— Діти? — посміхнувся Міккель.

Всім полоненим було щонайменше дев’ятнадцять, а то й більше, але натяк він зрозумів.

— Як бажаєте.

Капітан звернувся до культистів, прочистивши горло:

— Князь Ліодгар, милість його безме…

Чоловік засміявся, перебивши Міккеля:

— Милість? Милість?!

Капітан ударив чоловіка, не чекаючи, поки той скаже ще щось. Цього разу той виплюнув кілька зубів і вже не зміг так швидко підвестися. Міккель продовжив:

— …милість його безмежна, пропонує вибір усім, хто ще не досяг двадцяти років: приєднайтеся до нас або помріть.

— Ти і ти, вам, схоже, ще немає дев’ятнадцяти, — звернувся княжич до двох культистів.

Він бачив і ще одного, хто потенційно потрапляв під критерій двадцяти років, але той уже лежав зі зламаною шиєю.

Княжич продовжив:

— Подумайте. Вам необов’язково помирати та витримувати тортури капітана.

Полонені хитали головами.

Чоловік, що втратив кілька зубів, наче обдумавши щось, закричав на них, щойно зміг сісти рівно:

— Погоджуйтеся! Це наказ!

Стьєрель жестом вказав гвардійцю зняти лямки з усіх, і вже за мить кожен міг говорити.

Полонені в один голос відмовилися від пропозиції й почали проклинати морів, княжича та капітана, бажаючи їм якнайскорішої смерті. Чоловік, що сидів між ними, закричав ще голосніше, змусивши інших замовкнути.

— Дурні! Вам слід погодитися!

— Ратиборе, ми сказали — ні!

Княжич завмер, почувши ім’я чоловіка. Таке саме, як у дядька Веселини. Але, наскільки йому відомо, той мав бути давно мертвий.

Капітан уже приготувався діяти, та Стьєрель спинив його.

— Тебе звати Ратибор?

Чоловік відповів:

— Так.

Княжич хмикнув.

— Ти маєш більше розуму, ніж твої підопічні. Як виняток, я пропоную тобі те саме, що й їм. Але ти не залишишся ні в замку, ні в наших землях. Підеш далеко на південь і зникнеш назавжди.

Чоловік здивувався пропозиції. Капітан — не менше. За наказом князя для культистів існувало лише два шляхи, і не для всіх. Що ще за виняток?

— Княжич сьогодні дуже щедрий, — із підозрою Міккель глянув на Стьєреля, а потім звернувся до культистів: — Краще погодитися.

Чоловік замислився.

— Янгол випаленої землі пропонує мені… зрадити культ? А демон чорного вогню підтримує це?

Почувши титули, які капітан і княжич отримали в магічному світі, Стьєрель лише зміцнився у своїх здогадках. Торкнувшись підборіддя, він відповів:

— Це саме пропонував і ти їм заради життя.

Культисти закричали:

— Ми ні за що на це не підемо! Навіть якщо Ратибор погодиться, ми краще помремо, ніж вступимо до ваших лав!

— Замовкніть! — гаркнув чоловік і обернувся до княжича. — Їм є що втрачати, а мені вже ні.

Він на мить замовк, а тоді голосно заявив:

— Я відмовляюся. Та якщо ти погодишся відпустити їх, я… можливо, погоджуся.

— Ні! Ми не згодні, Ратиборе!

— Ні, цього не буде!

Рішуче відповіли культисти.

Стьєрель усміхнувся, і тієї ж миті капітан одним помахом руки зніс чоловікові голову.

— Шкода. Така пропозиція раз на тисячу років трапляється, — із награним розчаруванням кинув капітан.

Вцілілі полонені закричали в істериці й, дригаючи ногами, почали відповзати назад, поки не вперлися спинами в стіну.

Стьєрель був приголомшений. Він і зреагувати не встиг, як кров торкнулася його чобота. Княжич зиркнув на капітана. Міккель задоволено грався кров’ю на пальцях. Зустрівшись із поглядом Стьєреля, він нерозуміюче звів брови.

Княжич виглядав незадоволеним, але чому — збагнути не вдавалося. Стьєрель випростався й попрямував до виходу.

— Капітане, дізнайтеся все й покінчіть із цим.

Міккель схилив голову.

— Так, княжиче…

Двері зачинилися, і майже одразу за ними почулися страшні крики.

— Капітан не витрачає часу дарма, — мовила начальниця Лілея.

Стьєрель мовчки пройшов повз. Начальниця знизала плечима й із задоволенням прислухалася до криків із камери. Їй дуже хотілося увійти, але вона стримувалася.

***

Стьєрель піднявся сходами, подумки повертаючись до подій цієї ночі.

Той чоловік… Чи міг він справді бути дядьком Веселини?

Княжич уже майже дістався верхнього поверху, коли почув:

— Княжиче.