Глава 20. Небажані свідки. Частина 1

Веселина повернулася до столу, обережно зайняла своє місце й перебирала в пам’яті знайомі обличчя. Жодне не збігалося з тим, кого вона щойно зустріла.

— Ти повернулася, — мовив княжич.

— Так, — відповіла Веселина, вдягнувши на обличчя безтурботну усмішку.

— Ти… виглядаєш задумливою.

— Все добре. Хочу, аби це скоріше закінчилося.

Княжич хмикнув.

— Зрозуміло.

Веселина заглянула за його спину, де мала сидіти її сестра, але бачила тільки пана Веляса.

— Де Вілемира? — спитала дівчина.

Пан Веляс відповів швидше за княжича:

— Грає з юним лордом.

Веселина підозріло глянула на порожній стілець біля себе.

— Ага. А де лорд Богдан?

Стьєрель зробив ковток із кубка, і одна його брова поповзла вгору.

— Тобі це цікаво? Він погано себе почуває.

Веселина посміхнулася.

— Так легко…

Коли вона поскаржилася на самопочуття, це не сприйняли як вагомий привід піти. Лорда ж відпустили одразу. Дівчині це здалося кумедним, а княжич, дивлячись на серйозний вираз його обличчя, не бачив у цьому нічого смішного.

Незабаром до зали увійшла покоївка Леся. Вона стала поряд із Веселиною, тримаючись позаду, як пан Веляс біля княжича Стьєреля.

Покоївка глянула на Наглядача й ледь помітно кивнула. Пан Веляс одразу спіймав цей жест і звернувся до Стьєреля:

— Княжиче, з вашого дозволу, мені треба відійти.

Стьєрель не одразу відповів:

— Йдіть.

Веселина з цікавістю нахилила голову:

— Пан Веляс теж погано почувається?

— Невідкладні справи. Пан Веляс не використовує власне самопочуття як привід піти, — пояснив княжич.

Дівчина вирівнялася, та раз у раз крутила виделку між пальцями, не помічаючи цього, і спостерігала за танцями.

Пари продовжували кружляти під музику, поміж столами снували слуги, наповнюючи келихи й прибираючи порожній посуд. Гомін розмов час від часу губився за черговою мелодією, а світло свічок ковзало по вбранню гостей.

Серед цього святкового руху пан Вейріх саме думав про зовсім інше, коли поруч несподівано пролунав знайомий голос:

— Пане управителю.

Пан Вейріх підвів погляд і лише тоді зрозумів, хто перед ним.

— Наглядачу.

Пан Веляс вказав на двері й тихо мовив:

— Нам треба поговорити.

Управитель, не змінившись у виразі обличчя, рушив за ним.

Відійшовши від маси гостей, пан Веляс повідомив:

— Вас шукав заступник капітана.

Вейріх неквапливо оглянув усе навколо й спитав:

— І де він?

— Чекає в моєму кабінеті.

— У вашому кабінеті?

Пан Вейріх спитав це так, наче кинув докір. Пан Веляс кивнув і рушив до дверей, запрошуючи управителя йти за ним.

— Ходімо.

Пан Вейріх підозріло звів брови, але без жодних питань пішов слідом.

***

Двері відчинилися, і вони увійшли до кабінету. За столом сидів Ерік, тримаючи складені руки перед собою. Він не рухався і нічого не говорив, лише його очі змінювали напрямок, натякаючи, що перед ними все ж не статуя.

Пан Вейріх недовго дивився на нього, аби зрозуміти, в чому справа. Розвернувшись до Наглядача, він скривив обличчя у щирому нерозумінні.

— Поясніть, що відбувається? — спитав він так, наче перед ним був не Наглядач Нічного Двору, а звичайнісінький слуга, який котрий раз припустився помилки.

Та пан Веляс не збирався продовжувати цю гру. Зробивши кілька кроків уперед, він сів за стіл, закинувши ногу на ногу, і з цікавістю зиркнув на управителя.

— Я чекаю пояснень від вас.

Пан Вейріх перевів погляд на Еріка. Нехай той мовчав, та його очі вже все сказали.

Вираз обличчя управителя став м’якшим.

— Ви все знаєте?

— Гадаю, не все. Але деякі деталі — так.

Вейріх завів руки за спину та попрямував до вікна. На підвіконні він побачив горщик із фіолетовими квітками. Вони виглядали пониклими, а місцями виступало скручене пожовкле листя. Він торкнувся одного листочка та обережно відірвав його.

— Треба обрізати. Непотрібний тягар для рослини.

Пан Вейріх глянув на пана Веляса.

— Як і той чоловік для нас. Що саме вас цікавить, Наглядачу?

Пан Веляс відповів:

— Все, пане Вейріху.

— Княжич знає?

— Ще ні.

Управитель узяв кувшин із водою та почав неквапливо поливати квіти.

— Фіалки не треба поливати щодня, але раз на тиждень — так. Хочете домовитися?

Пан Веляс хитнув головою.

— Ми знаємо один одного багато років. Як думаєте, це можливо?

Пан Вейріх відставив кувшин і, зітхнувши, зазначив:

— Ні.

Управитель сів навпроти Наглядача та, натякаючи, кивнув у бік Еріка.

— Не запропонуєте?

Від цього питання серце Еріка вдарило сильніше. Він і без того тремтів, а тепер навіть дихати стало важко. Капітан не раз попереджав: у разі провалу смерть — єдине спасіння.

Наглядач не зводив очей із пана Вейріха й відповів:

— Ні.

Пан Вейріх мовив:

— Зрозуміло.

Пан Веляс, насторожившись, нахилився трохи ближче:

— Тож я слухаю.

***

Вартові біля воріт випросталися, коли на подвір’я увійшов капітан. За його спиною йшли гвардійці. На плащах засохла кров, чоботи вкривала лісова грязюка. А поміж гвардійцями — зв’язані культисти.

Капітан зупинився.

— Вони ще не померли?

— Ні, капітане, — відповів гвардієць.

Міккель посміхнувся.

— Тоді в темницю.

Гвардійці схилили голови й повели культистів до замку. Капітан ще мить стояв посеред подвір’я, спостерігаючи за ними. Лише коли ті зникли за рогом, він рушив уперед.

— Повідомте княжичу, — кинув капітан вартовому.

***

Вечір добігав кінця.

Музика в залі давно стихла, голоси гостей ставали дедалі тихішими, а коридори замку поволі порожніли. Стьєрель проводжав Веселину до її покоїв. Вони йшли поруч, не поспішаючи, і лише кроки вартових відлунювали десь позаду.