Глава 19. Не дай мені впасти. Частина 2

Стьєрель зайняв своє місце, мовчки спостерігаючи за гостями. Він чув усі їхні розмови, і тепер кожне незрозуміле слово викликало підозру.

Дізнатися, хто з присутніх використовує білий мак, можна було кількома способами. Перевірити схильність до навіювання: білий мак нейтралізує будь-які спроби мора впливати на розум. Або дістати кров підозрюваного. Для мора людська кров, у якій є білий мак, стає наче кипляче масло.

Є й третій спосіб — мор може дати випити своєї крові. Окрім лікувального ефекту, вона здатна викликати сильний біль по всьому тілу, наче замість крові по венах потече розколений метал. Наскільки нестерпними будуть відчуття, залежить від кількості маку та крові мора. Якщо не перевищувати норми, неприємних відчуттів можна уникнути й використати лише лікувальні властивості крові.

Пан Вейріх пішов найпростішим шляхом. Він невимушено вів ні до чого не значущі бесіди, час від часу кидаючи між слів легкі прохання: вийдіть, зайдіть, запропонуйте, розкажіть і тому подібне. Те, що здавалося невинним, але водночас було тим, чого гість за інших обставин точно зараз не зробив би.

Тим часом у залі поступово збільшувалася кількість гвардійців. За невеликий проміжок часу трон уже оберігало не четверо, а семеро. Якщо раніше охорона не впадала в очі, тепер її було важко ігнорувати. Напруження в залі зросло, але ніхто відкрито не звертав на це уваги.

— Княжиче. Все зроблено.

Пан Веляс повернувся й неквапливо став поряд зі Стьєрелем.

— Пані Вілемиру та юного лорда Мирослава тимчасово перевели в інші покої. Я приставив до них няньку й викликав пана Мирослава, доки лорд Богдан не одужає.

— Він нічого не сказав? — спитав княжич.

— Очищення займе певний час. Він скаже все, — відповів Веляс.

— Чекати необов’язково.

— У теперішньому стані йому важко говорити, а нам буде важко його зрозуміти.

Княжич відкинувся на спинку трону.

— Пан Вейріх нічого не виявив.

Пан Веляс усміхнувся й нахилився до Стьєреля.

— Перевірив усіх? — у голосі наглядача читався скептицизм.

Княжич краєм ока глянув на пана Веляса.

— Майже. Усі вони чисті.

Наглядач хмикнув і випростався.

— Гадаєте…

Стьєрель знизав плечима.

— Яка ймовірність, що перший радник Рік-Гара вступить у змову з культом?

— У це важко повірити.

— Я теж так думаю.

Пан Веляс, недовго думаючи, додав:

— Але це можливо. Якщо він зрадив нас після призначення.

Тим часом Вейріх поговорив з останнім із нічних аристократів. Щойно розмова закінчилася, управитель глянув на княжича й хитнув головою. Він не виявив білого маку ні в кого з них.

Кивнувши в бік інших гостей, Вейріх запитав дозволу перевірити й решту. Стьєрель кліпнув, дозволяючи.

***

Веселина поверталася до тронної зали з новою зачіскою та вичищеною сукнею. Покоївка Леся і четверо служниць доклали чимало зусиль, аби повернути їй вишуканий вигляд, і їм це вдалося. Подивившись на себе в дзеркало, Веселина й подумати не могла, що ще недавно скакала на коні, а перед тим лежала просто на землі.

Та насолодитися власним виглядом вона не могла. Окрім власних думок, її збентежила поява аури смерті. За ті дні, що княжич майже не звертав на неї уваги, відчувати смерть поряд мало б уже стати звичним явищем, та до цього важко звикнути. Миті, коли все навколо раптом затихає і стає звичайним, різко повертають її до внутрішнього спокою, ніби стираючи з пам’яті все неприємне. Хоча в сам момент іноді так і хочеться кричати.

За дверима на дівчину чекали не тільки двоє охоронців, які прийшли разом із нею. До них приєдналися ще двоє — гвардійці капітана Міккеля.

Саме від них тхнуло тією атмосферою цвинтаря. Серйозні й мовчазні, вони відповідали на запитання коротко й чітко. З мертвими, напевно, було б цікавіше, ніж із ними.

Гвардійці повідомили, що прийшли за наказом княжича. Тож Веселині довелося дозволити себе супроводити.

Вже на підході до зали, коли залишився останній коридор, назустріч Веселині вийшов заступник капітана гвардії. Поряд із ним був чоловік з акуратно вкладеним темно-коричневим волоссям, у якому губилися карі очі. Ще на крок позаду йшли двоє гвардійців — за виразом обличчя таких самих, як і ті двоє, що їй прислав княжич.

Заступник і гвардійці спинилися, схиливши голови.

— Пані Фріда.

Чоловік, якого вони супроводжували, залишився стояти рівно. Судячи з того, як він вдягнений, це точно гість, причому важлива людина. Але чому не виявив належної поваги?

Дівчина провела в замку вже достатньо часу, щоб звикнути до поклонів. Якщо навіть пан Вейріх згинає шию, ким мав бути цей чоловік?

Лише мигцем глянувши на нього, Веселині здалося, що вона вже десь його бачила. Вона не затримала на ньому погляду й мовчки пройшла повз, наче нічого не сталося.

Служниці, охорона, гвардійці — усі пішли далі за своєю пані. Але не покоївка. Вона спинилася і, коли Веселина зникла за рогом, суворо глянула спочатку на заступника капітана, а потім на гостя.

Ерік підняв голову й запитально глянув на Лесю. Покоївка зробила крок уперед, та була змушена одразу відсахнутися.

— Ти що собі дозволяєш?! — гаркнув Бур’ян. — Не підходь!

Леся усміхнулася й ударила чоловіка. Від ляпаса той відступив і впав на Еріка.

Гвардійці інстинктивно схопилися за мечі, готуючись відбивати атаку ворога, та відступили, зіткнувшись із невдоволеним поглядом покоївки. Тим паче, жодного ворога перед ними не було — лише маленька дівчина.

Ерік випучив очі, завмерши на місці.

Бур’ян прибрав руку від щоки й побачив на ній кров.

— Що? Що ти зробила? Як ти посміла?! Ти… ти!

Бур’ян хотів завдати удару у відповідь, та Леся одразу перехопила його руку й заламала за спину, позбавивши чоловіка можливості рухатися.

— Ні, це ти що із себе уявив? Перед тобою пройшла наша пані, наречена княжича Стьєреля. Як ти посмів не вклонитися? Як ти посмів кричати на мене? На мене, покоївку князівського поверху? А ви, заступнику, чому не захистили свою пані?