Глава 19. Не дай мені впасти. Частина 1

Княжич не поспішав повертатися до замку й не гнав коня. Він їхав доволі спокійно, особливо зважаючи на те, з якою швидкістю вони залишали захід, приурочений ним.

Після того, як Веселина спробувала використати якесь закляття, Стьєрель не був упевнений, що воно не подіяло, як і не міг визначити, яке саме закляття вона використала.

Чи було це щось, аби нашкодити йому, чи, можливо, сигнал із закликом про допомогу — залишалося тільки гадати.

В одному княжич не сумнівався: це була остання вилазка Веселини за мури замку.

Дівчина, зі свого боку, намагалася не порушувати тишу, яка тягнулася за ними відтоді, як вона сіла на коня.

На запитання «Ти не хочеш?» вона відповіла, що мала прочитати молитву, і після того, як закляття не спрацювало вже втретє, їй довелося вигадати кілька слів, схожих на поклоніння якомусь богу щастя.

Але, дивлячись на Стьєреля, було важко сказати, чи повірив він.

У якусь мить тиша стала нестерпно гнітючою. Чим ближче вони під’їжджали до замку, тим спокійнішим ставало все навколо. Ні нічних комах, ні вітру. Нічого.

— Ти збрехав, — мовила Веселина, порушивши тишу.

Стьєрель не відреагував.

— Ти боїшся, — пояснила дівчина. Не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Ти боїшся людей. Близькості з ними.

Стьєрель хмикнув.

— Неправда.

Почувши голос княжича, Веселина випросталася ще більше, а її голос став упевненішим.

— Правда. Саме тому ти віддалився від мене. Саме тому ти почуваєшся самотнім. І гадаю, саме через це ти тоді втік із замку й сховався в лісі. Якщо це не так, доведи протилежне.

— Ти помиляєшся.

— Це все, що ти скажеш?

— А цього недостатньо?

— Ні, недостатньо.

Веселина схрестила руки на грудях і зиркнула на княжича через плече.

— Ти не подолаєш цей страх, якщо й далі уникатимеш усіх, хто захоче стати ближчим до тебе.

— Сядь нормально, інакше впадеш, — фиркнув княжич.

— І що? Якщо я для тебе ніхто, дай мені впасти. Пан Мирослав точно вилікує мене.

Брови Стьєреля злетіли вгору.

— Ти втратила розум?

— А якщо так, проженеш мене?

— Не неси нісенітниці. Ти впадеш!

Дівчина вже почала ковзати, та княжич усе ще не наважувався притримати її. Що вперше вона фактично трималася сама, що зараз Стьєрель не докладав багато зусиль, щоб її втримати.

— Може, я хочу впасти.

Стьєрель потягнув поводи й зупинив коня. Але це не допомогло: дівчина вже полетіла вниз. Вона спробувала схопитися за гриву, намагаючись утриматися.

Та не встигла закричати, як Стьєрель спіймав її й повернув на місце.

— Навіщо ти це робиш?

— Не важливо, — кривлячись, кинула дівчина.

Княжич вдарив поводами, і кінь рушив далі. Цього разу він притримав дівчину біля себе. Веселина задоволено усміхнулася, але за мить усмішка зникла.

— Навіщо ти мене спіймав? — спитала вона.

— Ти серйозно?

— А чому ні?

— Ти…

Він не знайшов слів, щоб закінчити. Він не дав їй упасти, бо це було правильно. Чи мала бути якась інша причина?

— Ти не такий боягуз, як я думала, — відзначила Веселина. — Інакше я все-таки впала б.

Стьєрель промовчав. Тепер Веселина справді була задоволена. Думка про те, що мори викрили її, не давала спокою, але, схоже, вона помилялася. Інакше вони не втратили б можливості зробити її безпорадною. Або Стьєрель не перебував під їхнім повним впливом.

Та, незважаючи на це, вона сильно ризикувала. Опустивши очі, Веселина усвідомила, наскільки болючим могло бути падіння.

— Дякую… — промовила вона.

— Мені здавалося, що ти розумніша за свою сестру. Але, схоже, я помилився, — зауважив Стьєрель.

— Що?

Почувши таке зауваження, дівчина не втрималася й знову ледве не впала.

— Тримайся, — суворо кинув княжич.

— Ти пожартував? — спитала Веселина.

— Ні, ти маєш триматися, — серйозно відповів Стьєрель.

— Я не про те. Щодо Вілемири, ти насправді так вважаєш?

— Так.

Веселина демонстративно образилася, вчепившись у сідло.

— Не треба мене тримати.

Княжич не відпустив.

— Тепер і поводишся, як маленька.

Веселина збентежено зиркнула на нього.

— А ти став сміливішим…

Стьєрель усміхнувся.

— Невже?

 Веселина заплющила очі.

— Я пожартувала, — привідкривши одне око, додала: — Але й те, що з Вілемирою ти зблизився, для мене не секрет. Вона розповіла мені про таємне місце, куди ти її водив.

— Дивно.

— Та не хвилюйся так. Де саме це місце і що ви там робили, вона не розповіла. Каже, це ваш із нею секрет. Якби я не знала тебе, то почала б хвилюватися. А тому мені цікаво тільки одне: чому це місце тільки для вас двох?

— Ніякого таємного місця немає, — кинув княжич.

— Знову брешеш, — заявила Веселина.

Стьєрель не стримався й підозріло запитав:

— Може, ти скажеш, як тобі вдається прокрадатися повз охорону й уночі блукати замком?

— Що?

Веселина завмерла. Серце закалатало так швидко, наче в барабан.

— Я не…

— Будеш брехати? Тоді краще мовчи, — відрізав Стьєрель і вдарив поводами, прискоривши коня.

Дівчина не встигла зреагувати, як вітер засвистів у вухах. По тілу й без того пройшов холод, змусивши всі м’язи напружитися.

Вони повернулися до замку. Княжич тільки переступив поріг, як назустріч вийшов пан Веляс.

— Радий вашому поверненню, — схилившись, мовив він.

Стьєрель очікував побачити кого завгодно, в першу чергу пана Вейріха, але не наставника. Чому він вийшов їх зустрічати?

Стьєрель звернувся до Веселини:

— Якщо не хочеш, можеш не повертатися до зали.

Пан Веляс звів брови.

— Але…

— Так, присутність пані Фріди дуже важлива. Та я не буду примушувати Веселину, — зазначив Стьєрель.

Дівчина глянула на пана Веляса, потім на княжича.