Глава 18. Заради кого жити. Частина 2

Дівчина відійшла вже досить далеко від зали й усе одно не збиралася зупинятися. Здавалося, вона від чогось тікала, але всім виглядом не хотіла цього показувати.

Стьєрель наздогнав її. Відчувши хлопця поруч, Веселина зупинилася.

Княжич мав кілька припущень, куди поспішала дівчина, але жодне з них не збігалося з напрямком, який вона обрала.

— Можливо, варто покликати пана Мирослава? — запропонував Стьєрель.

— Ні, — відмовилася Веселина.

Вона обернулася й глянула на княжича. Риси його обличчя не давали змоги зрозуміти, що він відчуває. Здавалося, він байдужий, та його поведінка вказувала зовсім на інше.

— Я не хвора, — кинула Веселина.

Княжич не відповів. Дівчина відвернулася й рушила далі.

— Куди ти йдеш?

— А яка різниця?

Веселина чекала, що скаже Стьєрель, але той просто мовчки йшов слідом.

Зупинившись, вона виставила руку перед собою.

— Я хочу побути одна.

— З тобою точно все добре?

Тепер мовчала Веселина. Їй хотілося багато чого сказати, але щоразу, коли вона привідкривала рота, слова застрягали в горлі.

— Так, усе добре, — врешті-решт відповіла вона.

— Якщо не проти, я складу тобі компанію. Обіцяю не заважати.

Веселина замислилася.

— Добре.

— То куди ми йдемо?

— Ти казав, що не будеш заважати, — нагадала Веселина й рушила вперед.

Княжич кивнув і пішов слідом.

Дівчина привела його до саду вечірньої зали. Місячне світло сріблило доріжки й торкалося темного листя, а поміж дерев ледь ворушилося прохолодне повітря.

На відміну від замку, тут було дуже тихо.

— Ти серйозно казав про весілля? — спитала Веселина.

Стьєрель не одразу відповів:

— Я пам’ятаю про угоду.

— І що це означає?

— Що ви… вільні, — останнє слово княжич майже вичавив із себе, відвівши погляд від дівчини.

Веселина усміхнулася, прикривши губи долонею, а потім зиркнула на княжича й схопила його за плечі.

— Я хочу піти. Зараз.

Стьєрель здригнувся. Тілом пробіг холод. Він не знав, що сказати.

— Я можу піти, так? — спитала Веселина.

Усвідомлення того, наскільки близько дівчина, змусило всі інстинкти кричати про небезпеку. Відстань між ними лякала більше, ніж її руки на його плечах. Та він не міг відвести погляду від її зелених очей. Уперше роздивився їх так близько — з тонкими темними обідками навколо зіниць. Думка про те, яка вона красива, виникла зовсім недоречно.

— Я можу піти, так? — повторила Веселина.

Княжич прижмурився, наче прокинувся, і швидко відступив назад, перевівши погляд кудись поміж кущів та завівши руки за спину.

— Ти… точно цього хочеш?

Веселина тихо мовила:

— Це місце мені здається дивним. І не тільки воно. Ти так не думаєш?

Княжич глянув на дівчину.

— Не розумію, про що ти.

Веселина знизала плечима.

— Чим більше я знаходжуся в замку, тим сильніше його стіни тиснуть на мене.

Княжич глянув на неї краєм ока. Дівчина продовжила:

— Уже тижні минають відтоді, як ми тут. І… я б дуже хотіла вийти звідси…

Веселина підійшла ближче.

— Якщо я вільна, випусти мене.

— І ти повернешся? — спитав Стьєрель.

Дівчина кивнула.

— Так, — і, глянувши на замок, додала: — Моя сестра все ще тут. Їй, схоже, подобається.

Від самого початку Стьєрелю думка дозволити дівчатам виходити із замку не здавалася вдалою, а тепер — тим паче. Але й тримати їх у заручниках не можна.

Не можна?

Княжич підвів погляд. Побачивши обличчя дівчини, він завмер, а потім видихнув:

— Гаразд.

— Дякую.

Веселина зробила крок уперед. Княжич залишився на місці.

— Ми йдемо? — спитала Веселина.

***

Щойно ворота замку залишилися позаду, дівчина відчула, ніби з плечей зняли невидимий тягар.

Вона сиділа попереду княжича, трохи ніяково влаштувавши сукню, що зовсім не була призначена для верхової їзди. Коли кінь рушив швидше, їй довелося спертися спиною на Стьєреля, аби не втратити рівновагу.

Та незручність швидко перестала мати значення.

Вітер підхопив край її сукні й розсипав пасма волосся по плечах. Веселина вдихнула на повні груди й мимоволі усміхнулася. За мурами повітря здавалося прохолоднішим, із запахом трави, землі та лісу. Навіть небо тут було ширшим.

Вона озирнулася через плече. Замок уже віддалявся, його темні стіни губилися за деревами.

Княжич трохи послабив поводи, дозволяючи коневі йти швидше.

Дівчина знову повернулася вперед, уперше за останні дні не думаючи про те, що залишилося позаду.

На якусь мить їй здалося, що княжич збирається відвезти її додому, але кінь повернув ще до того, як вийшов на знайому стежку, взявши курс до річки, що розтікалася по обидва боки, своєрідними кліщами охоплюючи замок.

Стьєрель зіскочив з коня і повів його пішки. Веселина трималася міцно. Вона вміла їздити верхи, але вперше робила це в бальній сукні. Втративши опору у вигляді княжича, їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб утриматися.

Дівчина озирнулася. Вони від’їхали далеко від замку, але все ще недостатньо. Його вежі ледь вирізнялися на тлі нічного неба. А неподалік стояв її рідний маленький ліс.

— Дякую, — промовила Веселина.

— Нема за що, — відповів Стьєрель.

— Для мене це важливо, — усміхнулася дівчина.

Княжич не затримав на ній погляду й одразу відвернувся. Вони дійшли до берега, що розкинувся широким зеленим простором і плавно спускався до темної води. Стьєрель допоміг Веселині злізти. Дівчина торкнулася його плечей і на мить відчула, як княжич здригнувся, наче від опіку.

Не надавши значення цій дивній реакції, Веселина відпустила Стьєреля. Відійшовши на кілька кроків, вона перевірила, чи княжич на неї не дивиться, поспіхом зняла туфлі, дозволивши травинкам лоскотати ноги, й рушила до річки. Тихі хвилі торкалися берега, манячи Веселину до себе, але вона не наважилася мочити ноги чи підходити ближче, бо неодмінно намочила б поділ сукні.