Глава 18. Заради кого жити. Частина 1

— Вам пощастило, — заявив лорд Богдан, звертаючись до Веселини.

Дівчина усміхнулася.

— Так. Я теж так думаю.

— Не розповісте, як ви познайомилися?

Веселина глянула на Стьєреля, а потім на лорда.

— Це довга історія.

— Цікава історія, — наполягав лорд Богдан.

Веселина нахилилася до княжича.

— Може… ти скажеш щось?

Стьєрель здивовано глянув на неї.

— Наприклад?

Веселина кілька разів кліпнула, перш ніж продовжити:

— Чому ти зник? Чому поводишся так?

Княжич мовчав. Дівчина обережно припустила:

— Все через…?

Стьєрель не дав їй закінчити.

— Ні. Все нормально. Вибач, я останнім часом зайнятий. І все.

Княжич відвернувся.

— Насолоджуйся вечором, — мовив він.

Веселина ще мить дивилася на нього, а потім усміхнулася.

— Пане Велясе, скажіть мені, як тільки можна буде піти.

Стьєрель завмер. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Пан Веляс кивнув.

— Так, пані Фріда.

Веселина зітхнула, обіпершись на стіл і тримаючи руку під підборіддям. Весела музика, гарні актори, безліч вогнів і прапорів. Свято вражало пишністю та урочистістю. А їй зовсім не було весело.

Вона краєм ока глянула на Вілемиру. На відміну від неї, дівчинка із захопленням дивилася на виступ і, схоже, вже встигла подружитися із сином лорда Богдана.

— Пані? — нагадав про себе лорд Богдан.

Веселина здригнулася. Вона зовсім про нього забула, поринувши у власні думки.

— А?

Вона хотіла спитати: «Ви ще тут?», та стрималася. Звісно, він ще тут. Чия взагалі була ідея посадити поруч із нею такого балакучого чоловіка, який годився їй у батьки? Пана Вейріха?

— Ви засмучені?

— Ні, — відрізала Веселина. — Мені здається, буде краще, якщо Стьєрель розповість вам, як ми познайомилися.

Вона перевела погляд на княжича.

— Так, Стьєрель?

Княжич не одразу відреагував.

— Ти правильно примітила. Це довга історія. Лорде, поговоримо про це іншим разом. Краще розкажіть, як у вас справи із садом світлячків. Я чув, там сталася пожежа.

Лорд відвів погляд, перш ніж відповісти:

— Пожежа не встигла дійти до саду. Завдяки княжичу Ерлінгару ми вчасно її зупинили.

Стьєрель хмикнув.

— Як вам на новій посаді? Вдається поєднувати ролі першого спадкоємця Гайгорда та першого радника Рік-Гара?

Лорд Богдан усміхнувся, і напруга в його плечах трохи спала.

— Це нелегко, але я справляюся.

Лорд без упину продовжив розповідати про свої досягнення та важку працю. Веселина уважно спостерігала за ним і княжичем упродовж усієї розмови. Те, як Стьєрель спочатку змусив лорда занервувати, а потім, змінивши тему, відвів його увагу від неї, виглядало водночас забавно й лячно.

Тепер Богдан майже не докучав їй, принаймні не так, як на початку. Якщо Стьєрель так легко ним маніпулює, можливо, так само він поводиться і з нею?

Музика поступово стихла. Артисти звільнили центр зали та зникли з очей. Гості один за одним піднімалися й проголошували тости на честь Веселини та Стьєреля. Минуло кілька кубків, перш ніж музиканти знову заграли. Та артисти більше не повернулися.

— Лорде, час танцю, — мовив пан Веляс.

Стьєрель недовірливо глянув на наставника. Веляс кивнув у бік Веселини. Натяк був однозначний.

— Вона не вміє танцювати, — відповів княжич.

Пан Веляс не погодився.

— Вам слід запросити пані Фріду. Це традиція.

Стьєрель розвернувся до дівчини.

— Ти вмієш танцювати?

Веселина посміхнулася.

— Так ти запрошуєш мене на танець?

Відповідь прозвучала зухвало, хоча всередині все стискалося. Рухи вона пам’ятала, та ще ніколи не танцювала перед натовпом і тим більше зі Стьєрелем. До того ж, зі слів пана Веляса, княжич танцював краще навіть за нього.

Княжич підвівся.

— Пані, дозволите?

Веселина подивилася на простягнуту руку й вклала свою долоню в його.

— Так.

Він відчував трепіт її серця, тому не поспішав, підлаштовуючись під її крок.

Вони вийшли в центр зали. Музиканти почали нову мелодію.

Веселина одразу її впізнала, від чого почувалася впевненіше, та все ще не могла приховати хвилювання. Княжич зберігав спокій, наче не помічав цього.

Перший крок Стьєрель зробив майже непомітно, ведучи Веселину за собою. Вона відповіла. Ще крок — і між ними вже не залишилося тієї невпевненості, що була на початку. Зала закрутилася. Свічки перетворилися на золоті плями світла, голоси змішалися з музикою.

Веселина дивилася під ноги, намагаючись не наступити Стьєрелю на ногу. Він вів не так, як пан Веляс. Рухи були плавними й швидкими, і дівчина почувалася полонянкою, яку без зусиль ведуть туди, куди хочуть.

— Не треба, — кинув Стьєрель.

— Що? — вона підвела погляд, коли княжич закрутив її на місці.

— Так пильнувати за рухами. У тебе виходить.

Веселина усміхнулася.

— Звісно, виходить. Я лише дивлюся, аби ти мені на сукню не наступив.

Лише сказавши це, Веселина зрозуміла, як прозвучали її слова, й миттю замовкла, намагаючись сховати погляд від княжича.

— Тобі пояснили правила? — спитав княжич.

Веселина, не зрозумівши, глянула на нього.

Музикант схибив, і Стьєрель зробив крок не в той бік, перечепившись через поділ сукні. Він уже був готовий упасти, та раптом відчув, як його руку міцно стиснули.

Мить — і він уже кружляв на місці, а вести почала Веселина.

Дівчина зробила це інтуїтивно. Її тіло наче саме згадало, як пан Веляс раз у раз рятував її від власної незграбності. Тоді вона почувалася лише ученицею, а зараз було так, наче контроль нарешті опинився в її руках.

— Все-таки наступив, — з насмішкою кинула Веселина.

Стьєрель звів брови й раптом підтягнув дівчину до себе. На мить вона опинилася спиною до нього, а вже наступної — знову дивилася княжичеві в очі.