Глава 17. Грати до кінця. Частина 2

Тронна зала поступово наповнювалася гостями. Музика розносилася під високою стелею, пахощі їжі й парфумів змішувалися в повітрі. Впливові та знатні люди приїхали привітати княжича з обранням нареченої. Серед гостей були люди із сусідніх провінцій і навіть кілька із сусідніх країн. Тільки самої нареченої ще не було.

Біля підніжжя князівського трону, поруч зі столом, стояли два трони. На одному з них сидів Стьєрель, другий залишався порожнім. Бал лише починався, гості ще сходилися.

Спершись на руку, княжич залишався у власних роздумах. Пан Веляс пообіцяв подбати про всі дрібниці й можливі наслідки та довести до кінця справу, розслідування якої княжич доручив йому. Наставник дотримається слова, а значить, більше не буде проблем і непередбачуваних ситуацій, пов’язаних зі зникненням людей.

Думки знову повернулися до дівчат і того, що робити з ними далі. Врятувати їх від капітана Міккеля було рішенням, якого він більше не міг собі пояснити. Вигаданий ним план від самого початку не був ідеальним і мав чимало необдуманих дірок. Та найбільше не давало спокою інше питання: навіщо він узагалі їх рятував?

Якщо подумати, усе можна було зробити набагато простіше. Достатньо звинуватити капітана в недбало виконаному завданні, показати будь-яких інших відьом, назвавши їх культистками, а після цього домогтися відставки Міккеля. Так було б значно легше.

Але ні…

Він вирішив інакше.

Та й для самої відставки Міккеля багато не потрібно. За бажання його можна було просто вбити й десь сховати. Навіть якщо тіло знайдуть, звинуватити княжича ніхто не посміє.

Однак причина, через яку Стьєрель хотів позбутися Міккеля, була іншою. Звичайна смерть тут нічим не зарадить. Капітан мав упасти в очах княжича Ерлінгара, а не просто зникнути.

— Лорде, вітаю вас!

Чоловік із густою бородою та темним хвилястим волоссям низько вклонився, підійшовши до Стьєреля.

— Лорд Купецького Хреста Святомир Радогост, — привітав його Стьєрель, випрямившись.

— Сподіваюся, вам сподобався мій подарунок.

Лорд Святомир не зводив очей із княжича.

Стьєрель кивнув.

— Кінь чудовий. І меч теж.

Лорд усміхнувся, випрямивши спину.

— І все?

Стьєрель спробував пригадати, що ще отримав від намісника, та нічого не виходило. Подарунків виявилося забагато, більшість із них княжич навіть не бачив — зокрема коня й меча. Перелік дарів від важливих гостей, таких як цей чоловік, він лише переглянув перед тим, як прийти.

— Квітка, — підказав лорд Святомир.

Такі подарунки до списків не потрапляли, але про них мав знати пан Вейріх. Якби він був поруч, можливо, попередив би. Та тепер довелося зізнатися:

— Ще не бачив.

— Вам має сподобатися, — мовив лорд Святомир. — Усе найкраще тільки для вас.

— Дякую, лорде, — коротко відповів княжич.

— З вашого дозволу.

Лорд вклонився й попрямував до свого місця.

Двоє слуг одразу приєдналися до нього й провели до столу.

— Нічний Двір. Нічна аристократія, — мовив хтось поруч.

Княжич озирнувся. Позаду нього стояв пан Веляс.

— Наставник… — вирвалося у Стьєреля. Він одразу виправився: — Кхм. Наглядач.

Веляс усміхнувся й схилив голову.

— Так, лорде.

— Вас довго не було, — із докором кинув Стьєрель, схрестивши руки на грудях.

Наглядач нічого не відповів. Вирішення питань справді зайняло трохи більше часу, ніж він очікував, та показувати цього не збирався. Княжич, своєю чергою, не мав наміру розпитувати.

Вже за мить до Стьєреля знову хтось підійшов із привітаннями.

Час минав, а наречена так і не з’являлася. Вільних місць за столами майже не залишилося. Гості почали перешіптуватися між собою, а деякі з тих, кому випала честь підійти до Стьєреля особисто, вже не соромилися прямо питати про пані, яку очікували побачити поруч із ним.

— Де Веселина? — запитав княжич наставника, щойно відійшов останній гість.

— Пан Вейріх має знати, — відповів Веляс.

— Треба знайти їх.

— Терпіння, лорде.

Княжич глянув на наставника, але той лише усміхнувся у відповідь.

— Ви знущаєтеся, — кинув Стьєрель.

Музиканти припинили грати. Майже одразу стихли й розмови. Погляди всіх присутніх один за одним повернулися до входу.

— Пані Фріда Велегард! Донька лорда Небесного Пагорба! Наречена лорда Гримбура Стьєреля Ліодгарсона!

Наставник тихо додав:

— Пан Вейріх, як завжди, вчасно.

До зали увійшла дівчина в темно-синій сукні, оздобленій фіолетовими та сріблястими деталями, особливо помітними на рукавах і подолі. Поверх сукні звисали тонкі декоративні ланцюжки, що ледь чутно дзенькали під час руху. Зібране волосся прикрашали тонкі металеві оздоби в тон убранню.

Веселина трималася рівно. Лише пальці, сховані у складках спідниці, видавали легке напруження.

«У жодному разі не опускайте голови», — наставляв пан Вейріх перед входом.

Це було складно. Веселина бачила десятки поглядів, спрямованих на неї, і відчувала їх на собі, але не опускала очей.

Гості знову почали перешіптуватися. Хтось дивився із подивом, хтось уже не приховував зацікавлення.

Веселина дивилася прямо на Стьєреля. Він був одягнений стриманіше, проте його майже чорний костюм пасував до її вбрання. Жорсткий комір, щільний камзол, тонкі золоті орнаменти та вишивка на грудях. Поверх костюма кількома рядами спадали золоті ланцюжки, закріплені на плечах і грудях.

Вона хотіла якнайшвидше закінчити цей показовий вихід і сховатися за лордом, але не могла пришвидшити крок — пан Вейріх ішов позаду.

Та коли їхні погляди зустрілися, всередині щось йокнуло, а ноги самі підкосилися. Світло-сірі очі Стьєреля здавалися холодними й відстороненими, зовсім не такими, як завжди. Він наче дивився крізь неї — і зовсім її не бачив.

Що саме змінилося, второпати не вдалося. Дівчина неквапливо підійшла до столу й зробила реверанс — найкращий із усіх, що вона коли-небудь робила.