Глава 17. Грати до кінця. Частина 1

Княжич і Вілемира вийшли із саду. Стьєрель усе ще тримав дівчинку за руку. Кілька разів він поглянув на неї, поки вони йшли до замку. У її волоссі залишалася квітка, яку княжич подарував їй на початку. Пелюстки вже зав'яли, яскраво-червоний колір змінився на темний, майже бордовий. Попри це, квітка все ще виглядала гарно.

Вілемира помітила погляд Стьєреля.

— Чому дивишся?

Стьєрель відвернувся.

— Нічого.

Вілемира підозріло звела брови, та не стала допитуватися. Вона ще була зайнята своєю перемогою. Знаходити квіти виявилося набагато легше, ніж вона очікувала, а плести вінки — ще легше. Княжич, який спочатку так упевнено погодився на гру, зрештою програв.

Вілемира була майже певна, що саме через це він тепер і мовчить.

Біля входу до замку їх чекав пан Мирослав зі своїми помічниками.

Лікар уже приготувався забрати дівчинку, але Стьєрель сам простягнув руку Вілемири помічникові. Той обережно прийняв її.

Вілемира не одразу відпустила пальці княжича.

— Ми ще пограємо?

— Іншим разом.

Дівчинка всміхнулася.

— Завтра, — вирішила вона й дозволила помічникові забрати себе.

Пан Мирослав провів її поглядом, а тоді подивився на княжича. Стьєрель залишався біля дверей.

Мирослав уже збирався вклонитися й піти слідом за Вілемирою, коли почув:

— Як давно ви даєте їй білий мак?

— Княжиче? — перепитав лікар.

— Вілемира, — твердо мовив Стьєрель.

Пан Мирослав не одразу відповів.

— Два дні.

— Навіщо?

— Аби вона не слухала голоси у своїй голові.

Стьєрель звів брови.

— Ви впевнені?

Пан Мирослав кивнув.

— Так, княжиче. І випадок у саду не єдиний доказ. Через те, що дівчинка від самого початку розмовляла з уявними духами, я не одразу помітив виникнення ликів. Та сумнівів у мене немає. Вілемира має тягу до самокалічення. Постійно підштовхує себе до небезпеки. Саме тому я не залишаю її без нагляду ні на мить. Варто відвернутися — вона перечепиться, вдариться, на щось наштовхнеться або щось на неї впаде.

— Наскільки мак ефективний?

Лікар обережно підвів погляд.

— Ви скажіть мені, княжичу.

Стьєрель хмикнув і відвернувся.

— Я не помітив ніякої дивної поведінки.

Пан Мирослав усміхнувся.

— Ви відповіли на своє питання.

Ставши серйознішим, він додав:

— Але якщо продовжимо давати вашу кров, мак почне шкодити їй. Крім людських факторів, ми неодмінно зіткнемося зі спротивом крові.

Княжич різко відповів:

— Зменште кількість крові.

Лікар не погодився.

— Білий мак у такому разі зведе наше так зване лікування нанівець.

Стьєрель глянув на пана Мирослава.

— Що ви пропонуєте?

— Відправити дівчинку, — кинув лікар, не думаючи, наче рішення вже давно було прийняте.

Пропозиція лікаря прозвучала як удар, від якого в грудях Стьєреля з'явилася важкість.

— Ні, — відрізав він.

Пан Мирослав одразу запропонував інше:

— Значить, закрити в кімнаті й перестати давати вашу кров без потреби.

Брови княжича злетіли вгору.

— Ні.

Лікар задумливо торкнувся підборіддя.

— Перетворіть її на субкровну.

Княжич не витримав і вже грубіше відповів, підійшовши до лікаря впритул:

— Ні.

Пан Мирослав відступив на крок.

— У мене більше немає пропозицій на сьогодні.

Княжич спитав:

— Ліки?

Мирослав спокійно відповів:

— Їх немає. Я казав.

Стьєрель замовк, а потім рушив уперед, кинувши наостанок:

— Ви погано шукаєте.

Пан Мирослав втомлено зітхнув і повернувся до дівчинки.

***

Стьєрель зайшов у свою кімнату й наказав вартовому покликати пана Веляса.

Наглядач прийшов так швидко, як тільки зміг. Княжич сидів за столом, спершись на руку, і розглядав карту.

— Княжиче, — привітався пан Веляс, заходячи всередину.

Стьєрель нічого не сказав.

— Мені сказали, що ви хотіли мене бачити.

— Так.

— Щось сталося?

— Так.

Пан Веляс здивувався й присів навпроти, уважно слухаючи. Але Стьєрель не промовив більше ні слова.

— Княжиче? — спитав Веляс, нервуючи.

Зовні він залишався спокійним, та голос став відчутно тихішим.

— Як гадаєте… Що очікує капітана Міккеля за приховування живих культистів?

Стьєрель спідлоба глянув на наглядача. Пан Веляс усміхнувся, а потім відповів:

— Дивлячись на те, навіщо він це робить.

Стьєрель поставив друге питання:

— А невдало виконане завдання, про яке він відзвітував, що все зроблено ідеально?

Пан Веляс хмикнув.

— Можливі репутаційні ризики, можлива відставка. Як і в першому випадку, усе залежить від мотиву, а також наслідків такого вчинку. Чому ви питаєте? Капітан у чомусь провинився?

Княжич відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях.

— Напевно.

— Я слухаю, — мовив пан Веляс.

Стьєрель зібрався з силами й розповів:

— Зниклі дівчата, які наробили стільки галасу, зникли через мене. І чоловік, якого бачили з ними, — це теж був я.

Пан Веляс тихо мовив:

— Зрозуміло.

Княжич запитально глянув на нього.

— Зрозуміло?

— Ви хотіли підставити капітана. Але чому вирішили зізнатися в цьому зараз?

Веляс здогадувався, що Стьєрель має стосунок до цієї справи, і припускав, що княжич зрештою зізнається. Питання стояло лише в тому, коли саме це станеться.

— Все пішло не за планом, — кинув Стьєрель.

— Без свідків було б краще. Та ви зарано опустили руки.

Стьєрель хитнув головою.

— Я не просто викрав дівчат. Я підмінив ними культистів.

Від почутого серце пана Веляса на мить завмерло.

— Навіщо?

— Підставити капітана. Культисти все ще живі.

Пан Веляс усміхнувся.

— Сподіваюся, ви тримаєте їх десь під замком.