Глава 16. Таємне місце. Частина 2

За двадцять хвилин Веселина вже стояла в малій залі, намагаючись звикнути до вишуканішої сукні насиченого жовтого кольору, з довшим шлейфом і декоративною накидкою. Пояс залишили звичайний, із тканини, але з гарною вишивкою. Покоївка Леся казала, що згодом мають додати кілька прикрас, а сам пояс оздоблять металом. Сукня все одно ще була недостатньо урочистою, але для підготовки згодиться.

Веселина, уявляючи, як усе це на себе надягне, вже відчувала тяжкість і бажання десь сховатися.

Та зараз її увагу привернуло дещо інше: пана Вейріха в залі не було. Це здивувало її більше, ніж присутність Веляса. Урок без пана Вейріха здавався чимось неможливим.

— А де пан Вейріх?

— Зайнятий.

— Тобто сьогодні урок проведете тільки ви?

— Так, пані.

Веселина нервово усміхнулася. Вперше Веляс постав перед нею як рятівник, а вдруге нічим не відрізнявся від ката. Сьогодні, судячи з його настрою, він ще не відійшов від другої ролі.

— Ставайте, — мовив Веляс.

Веселина зайняла позицію.

Заграла музика, і розпочався танець. Учора пан Веляс виправляв кожну її помилку, а сьогодні, на диво, мовчав, дозволяючи їй самій повторювати послідовність. Щоразу, коли вони збивалися, він терпляче починав усе спочатку.

— Ще раз.

Сніданок дівчина пропустила. На обід їй дали п’ятнадцять хвилин. Пан Веляс тінню ходив за нею. Варто було їй лише згадати про Вілемиру, як він відправляв слугу дізнатися, чим зараз займається її сестра.

Веселина не чула докорів чи зауважень, але все одно почувалася так, наче її придавило каменем. Пан Веляс мовчки виправляв її рухи й не раз демонстрував, як має бути. Іноді навмисно сповільнював темп, даючи їй можливість самій знайти правильний рух.

Кілька десятків спроб, а може, й сотня — Веселина збилася з рахунку. Та зрештою в неї почало виходити.

Веляс кивнув.

— Добре.

Вона здивовано подивилася на нього.

— І все?

— А чого ви очікували?

— Щонайменше промови про мою незграбність.

— Учора ви її заслужили.

— А сьогодні?

— Сьогодні вже ні.

Веселина видихнула з полегшенням.

— Я…

Вона хотіла попросити відійти, та пан Веляс не дав їй договорити:

— Ще раз.

Дівчина ковтнула, і урок продовжився.

Через кілька хвилин Веселина перестала дивитися на власні ноги. Рухи все ще були невпевненими, але вже не такими різкими.

— Не поспішайте, — сказав він.

— Я боюся забути.

— Саме тому й забуваєте.

Веселина скривилася.

— Ви знову стали схожим на себе вчорашнього.

Пан Веляс промовчав, а Веселина усміхнулася, опустивши погляд. Веляс на мить завмер. Він танцював із дівчиною, але бачив хлопчика, який колись так само усміхався під час уроків, намагаючись втекти від нудних занять.

Він подивився на Веселину, а потім знову на її ноги.

За кілька днів вона не досягне майстерності Стьєреля, та якщо дозволить вести себе саме йому, не осоромить ні його, ні себе.

Коли танець закінчився, Веселина важко видихнула.

— Я запам’ятала.

— Запам’ятали.

— Завтра почну, як сьогодні?

— Ні.

— Чому?

— Бо завтра ви танцюватимете з іншим партнером.

Веселина підняла брови.

— З ким?

Веляс мовчки рушив до дверей.

Тепер він майже не сумнівався, що наступний бал стане для Стьєреля набагато важливішим.

***

Сад вечірньої зали. Вілемира сиділа під старим деревом, граючись із гілками та листям. Служниця Марія кілька разів пропонувала дівчинці ляльки, але та щоразу відмовлялася, кажучи, що вони не зможуть замінити лісових духів.

Зрештою Вілемира не дозволила Марії залишатися поруч, тож тепер біля неї був лише пан Мирослав. Лікар час від часу поглядав на дівчинку, стежачи за її станом.

— Відійдіть, — кинула Вілемира.

— Ні, — спокійно відповів пан Мирослав.

— Ви мені заважаєте.

— Не звертайте уваги.

Вілемира підвелася й сама відійшла ближче до кущів. Пан Мирослав провів її поглядом, але залишився на місці. Дівчинка присіла, та пронизливий погляд лікаря змушував її дедалі більше ніяковіти.

— Відверніться! — закричала Вілемира.

Пан Мирослав зробив вигляд, що послухався. Дівчинка знову взялася гратися, але її не полишало відчуття, що за нею стежать. Вона озирнулася на лікаря — і зустрілася з ним поглядом.

— Пане Мирославе!

Лікар нічого не відповів і тихо відвернувся. Та було зрозуміло, що ненадовго.

Вілемира почала шукати поглядом місце, де могла б сховатися від нього, аж раптом почула чиїсь кроки.

— Княжиче, — привітався пан Мирослав, схиливши голову.

— Пане Мирославе, — відповів Стьєрель.

Користуючись миттю, дівчинка тихенько рушила до дальніх дерев. Лишилося ще трохи, як…

— Паночко, ви далеко зібралися?

Дівчинка завмерла. Голос лікаря прозвучав надто суворо.

Випроставшись і струсивши з себе пил, Вілемира з усмішкою обернулася.

— Стьєрель, привіт!

Княжич рушив до неї. Вілемира опустила голову, прислухаючись, як хрустить трава під його ногами. Хода Стьєреля була важкою. Схоже, він чимось невдоволений.

— Як твої справи? — спитав княжич, підійшовши.

Вілемира ковтнула й підняла погляд.

— Непогано…

— Справді?

— Так.

Княжич глянув на пана Мирослава.

— Мені здалося, ти чимось була незадоволена.

Вілемира хмикнула, стиснувши сукню.

— Пан Мирослав не відстає, постійно дивиться за мною. Це набридає.

— Зрозуміло. Ти будеш не проти, якщо ми відійдемо від нього?

Дівчинка на мить замислилася, а тоді з ентузіазмом відповіла:

— Так!

Стьєрель відіслав пана Мирослава, а сам рушив уперед, сховавши руки за спину. Вілемира уважно дивилася на нього й пішла слідом.

— Вас він слухається… — тихо мовила дівчинка. — Якби він і мене слухався…