Глава 16. Таємне місце. Частина 1

На балконі було прохолодно. Вітер ворушив темне волосся Стьєреля, але він цього не помічав. Княжич сидів, схилившись над невеликим шматком світлого дерева, і майже беззвучно ковзав по ньому тонким ножем.

Стьєрель повернув заготовку в пальцях і знову зробив надріз. Поступово з дерева вимальовувалася постать вершниці. Спершу з’явилися ноги коня, потім вигнута шия, сідло. Робота вимагала уважності, але думки Стьєреля були далеко звідси.

Від самого початку він знав, що Веселина може бути культисткою. Ще тоді, коли зустрів її в лісі. Ще тоді він знав, що культисти можуть роками чекати, перш ніж завдати удару. То чому він почав думати про це лише тепер?

Чи не в цьому й полягав план?

Ніж зупинився. Стьєрель насупився, розглядаючи дерев’яну фігурку. Вершниця вийшла надто худою. Він зрізав ще трохи дерева з її плеча.

— Магістр навряд чи переживе наступні кілька місяців, — промовив пан Веляс.

Княжич не відповів. Пан Веляс стояв біля балконних дверей, тримаючи руки за спиною.

— Обиратимуть нового. І це, як не дивно, вже породило кілька суперечок. Княжич Ерлінгар має свого кандидата, магістр назвав свого наступника, а рада молодших схиляється до спадкоємця Нефритового двору. Князь, імовірно, підтримає рішення ради. Якщо ж магістр помре раніше, ніж буде вирішено...

— Так.

— Що «так»?

— Я почув.

Веляс питально звів брови. Стьєрель продовжив вирізати.

— Тоді, можливо, ви почули й те, що княжич Ерлінгар має свого кандидата.

— Звичайно.

— І що вам потрібно заздалегідь визначити, кого підтримувати.

— Я подумаю.

— А також те, що якщо нефритовий спадкоємець отримає...

Стьєрель нарешті підняв голову.

— Пане Веляс. Я вас чую.

Пан Веляс замовк.

Стьєрель кілька секунд дивився на нього, потім знову опустив погляд.

— Я не хочу зараз про це говорити.

— Про політику?

Ніж знову торкнувся дерева. Пан Веляс подивився на його руки.

— Я давно не бачив, щоб ви щось вирізали. Особливо людину, — тихо сказав пан Веляс.

— Неправда.

— І так довго.

Стьєрель нічого не відповів.

Пан Веляс перевів погляд за його плече, на темний сад унизу.

Гвардійців помітно побільшало.

Але надовго його увага на цьому не затрималася. Наразі його більше цікавило й насторожувало інше: Стьєрель, який міг годинами сперечатися про податки, війська чи кордони, тепер відмахувався від політичних новин, ніби вони нічого не варті, наче дитяча забавка.

Стьєрель зробив надріз і підняв фігурку, уважно її роздивляючись. Очі зосереджені, вуста нерухомі.

Пан Веляс завмер і ще кілька секунд дивився на Стьєреля, перш ніж відвести погляд. Цей вираз обличчя не був для нього новим. Він бачив його багато років тому, коли Стьєрель був значно меншим.

Пан Веляс лише нещодавно став наставником і отримав доступ до внутрішніх покоїв палацу Обсидіанового двору. Раніше він теж міг сюди заходити, але більшість кімнат і залів залишалися для нього закритими. Посада наставника зняла ці обмеження.

Стьєрель виглядав самотньою дитиною. Веляс знаходив його всюди, де не було інших людей: у бібліотеці, на сходах, у порожніх залах. Навіть у стайнях, хоча Стьєрель тоді боявся великих коней і категорично це заперечував.

У палаці не було дітей. Батьки Стьєреля були зайняті державними справами та нескінченними прийомами. Для них син був майбутнім головою дому, тож мав постійно навчатися. Цілі дні присвячувалися історії, законам, картографії, вивченню інших мов.

Ігор не було. Здавалося, ця дитина й не вміла гратися.

Одного разу після занять пан Веляс знайшов маленького пана на підлозі біля вікна. Той намагався щось вирізати з гілки. Тримав ніж неправильно й був напрочуд необережним.

— Ви неправильно тримаєте ніж, пане, — сказав пан Веляс.

— Я знаю.

— Навіщо тоді продовжуєте?

— Мені так зручно.

Пан Веляс засміявся. Саме тоді він уперше зрозумів, що Стьєрель умів сперечатися ще до того, як навчився добре брехати.

Пан Веляс навчив хлопця вирізати. Спочатку прості фігурки, потім дерева, будинки й людей. Пізніше — карти.

Іноді вони сиділи годинами разом. Стьєрель не любив говорити про батьків чи про себе. Зате без упину пояснював, чому річка на його карті повинна повертати на захід, а не на південь.

І посміхався.

Особливо багато він усміхався в ті короткі місяці, коли в палаці з’явилася інша дитина — син одного з почесних гостей.

Стьєрель раптово змінився. Почав тікати з уроків, брехати й ховатися. Одного разу забрав ключі від стайні, щоб разом із другом виїхати за межі саду.

Якщо наставник сприйняв це майже кумедно, батько Стьєреля, Другий Верховний Старійшина Ервін, — ні.

Гість поїхав раніше, ніж планував. Разом із ним поїхав і його син, пан Адріан Альдер.

Після цього маленький пан замовк. Не на день і не на тиждень. Кілька місяців Стьєрель майже не проронив ні слова.

Він мовчки вирізав із дерева, так само, як зараз.

Стьєрель уже давно не дитина, але й тепер сидів із ножем у руках, зосереджений, із нерухомими вустами.

Тільки тепер причина була інша.

***

Урок танців розпочався після полудня.

Вейріх обрав для нього малу залу біля зимового саду. Тут було достатньо місця, щоб не зачепити меблі, але недостатньо, щоб Веселина могла втекти під приводом необхідності подихати свіжим повітрям чи навідати сестру.

Веселину ледь не викрали з власних покоїв. Пан Вейріх прийшов разом із паном Мирославом. Лікар увів Вілемиру, а управитель із кількома гвардійцями та служницями забрав Веселину, майже нічого не пояснюючи. Як би дівчина не чинила опір, усе було вирішено заздалегідь.

— Ліва нога.

Веселина зробила крок.

— Права.

Вона зробила ще один.

— Поворот.

Вона повернулася надто різко й мало не врізалася у Вейріха.