Глава 15. Немає вибору. Частина 2

Над землею розливався м’який присмерк

— Гадаєш, ми зможемо втекти? — пошепки спитала Вілемира.

Веселина знизала плечима.

— Я зроблю для цього все.

Вона усміхнулася сестрі й міцніше стиснула її руку.

Дівчата поверталися до своїх покоїв. Вартові та служниці вже йшли позаду, супроводжуючи їх.

Біля дверей вони натрапили на Стьєреля.

Веселина зробила реверанс. Вілемира привіталася словами.

Дівчина відправила сестру до кімнати, а сама залишилася з княжичем. Слуги відступили на кілька кроків.

— Вам подобається в замку? — запитав Стьєрель.

Веселина звела брови.

— Так.

Княжич підійшов ближче.

— Правда?

Дівчина ледь усміхнулася.

— Спочатку було незручно. Навіть лячно. Та ми звикли. Чому питаєш?

Стьєрель чув, про що дівчата щойно перешіптувалися, але не подав вигляду.

— Хотів упевнитися, — відповів він і відступив на крок. — Як Вілемира?

Веселина помітно полегшено видихнула.

— Все гаразд. Пан Мирослав кілька разів перев'язував їй руку. Каже, скоро заживе. Подряпина неглибока. Вілемира й сама каже, що вже майже не болить. Ліки допомагають…

На останніх словах її голос став тихішим, а впевненість зникла.

Ліки справді допомагали. Та лише знімали симптоми, не торкаючись самого недугу.

Після висновку пана Мирослава щодо лікування та його термінів у Веселини майже не залишилося сумнівів: яким би майстерним не був Мирослав, навіть він не зможе вилікувати Вілемиру. Якщо магія не допомогла, чим зарадить звичайна людина?

Втім, якщо бути справедливою, вона досі не знала, чим саме пан Мирослав лікує її сестру. А його засоби, як би там не було, дали результат.

Перш ніж залишити замок, варто дізнатися, що саме він дає Вілемирі й де це бере.

— Зрозуміло, — кинув Стьєрель і рушив геть.

Веселина провела його поглядом, так і не збагнувши, навіщо він приходив.

Увесь день вона була зайнята сестрою, тож не бачила Стьєреля й не знала, що той кудись відлучався. Побачивши княжича, Веселина щиро здивувалася. От тільки сказати, чи була вона рада його бачити, не могла.

Веселина повернулася до Вілемири. Служниця Марія вже готувала дівчинку до сну, а покоївка Леся мовчки спостерігала.

— Дякую, далі ми самі, — мовила Веселина, відпускаючи служниць.

Марія схилила голову, допомогла Вілемирі лягти й вийшла.

Покоївка залишилася.

— Пані, у мене є послання від лорда.

Веселина запитально глянула на неї. Стьєрель щойно був тут. Невже сам не міг сказати?

Леся продовжила:

— Він попросив вас нікому не розповідати про своє походження. У замку всім відомо, що ви приїхали з іншої країни, тож краще не виказувати жодних подробиць. Якщо хтось ставитиме запитання, пан Веляс дасть на них відповіді.

Покоївка зробила реверанс.

— Надобраніч.

Вона вийшла.

Двері ще не встигли зачинитися, як Веселиною пробігли мурашки.

Вона обернулася.

Біля дверей стояв новий вартовий.

Від нього тягнуло запахом старого металу.

І смертю.

— Мені не по собі… — тихо сказала Вілемира.

Веселина глянула на сестру. Вона теж це відчула.

— Не бійся. Все гаразд. Спи, — заспокійливо сказала Веселина, погладивши її по волоссю.

— Ти не лягаєш? — стурбовано запитала Вілемира.

— Лягаю, — усміхнулася Веселина.

— Не перевдягаючись? — із натяком запитала Вілемира.

Веселина усміхнулася, перевдягнулася в нічну сорочку й лягла поруч із сестрою, обійнявши її.

Вілемира швидко заснула, притулившись до сестри. Веселина ще довго лежала із заплющеними очима, слухаючи шелест гілок за вікном.

Думки не давали заснути. Вона знову й знову перебирала в голові можливі шляхи втечі.

А ще це дивне прохання не виказувати їхнього походження. Веселина й так не збиралася нікому про нього розповідати, але навіщо було брехати, ніби вони приїхали з іншої країни?

***

Вейріх узяв чоловіка за комір і змусив подивитися йому в очі. Той усміхнувся, висунув язика й скривився в гримасі.

— Капітане, це і є ваша приманка? — у голосі Вейріха прозвучало розчарування.

Він кинув чоловіка на підлогу. Той скуйовдився від болю, згорнувшись на боці.

— Кращої не знайти, — відповів Міккель, склавши руки на грудях.

Двері зачинилися.

Велрат здригнувся. З-за його спини вийшов хлопець із хвилястим темним волоссям.

— Він не знає, хто така Небесна пані. Вперше чує це ім'я. Але, почувши його, здивувався.

Вейріх краєм ока глянув на Еріка. Зверхність у його погляді змусила хлопця відсахнутися.

Ерік був не вищим за Велрата за становищем і все ж наважився заговорити без дозволу.

— Навіщо ваш заступник тут? — запитав Вейріх.

Капітан усміхнувся, підтягнув Еріка до себе й обійняв однією рукою за шию.

— За тим самим, що й ваш. Вчитися. Ви самі сказали, що він непоганий. Ваша думка змінилася? Не відповідайте. Для нього важливо лише те, що я про нього думаю.

Вейріх ніяк не відреагував.

— Як ця миша має привернути увагу культу?

Міккель глянув на полоненого й ударив його ногою так, що той відлетів у стіну. Почувся хрускіт. Чоловік кашлянув кров'ю.

— Приведемо на бал.

— На бал? — здивувався Велрат.

Капітан вмить опинився поруч. Він вп'явся у Велрата всепоглинаючим, палаючим поглядом.

— Ваш учень теж не знає манер.

Велрат ковтнув.

— Вибачте…

— Не вибачайся, — кинув Вейріх.

Велрат швидко глянув на наставника, потім знову на капітана. Але Міккеля вже не було поруч.

Той сидів біля полоненого й щось робив. Що саме, Велрат не бачив: капітан сів спиною до всіх. Та чоловікові це явно не подобалося. Його тіло тремтіло, а ноги сіпалися, наче він намагався втекти. Від цього кімнату наповнював брязкіт ланцюгів.

За мить Міккель підвівся.