Глава 15. Немає вибору. Частина 1

Стьєрель повернувся до свого коня ще до заходу сонця.

Він провів чимало часу в будинку дядька Веселини, знищуючи все, на чому знаходив символ культу. Насамкінець змусив упасти останні стіни.

Винищувачі, як правило, не знищували нічого, що вказувало на культ. Вони залишали все так, як було, демонструючи силу й водночас залишаючи послання для інших культистів, якщо ті навідаються сюди після них. Забирали лише артефакти, книги заклинань та інші речі, що могли становити цінність.

Та Стьєрель, ще будучи капітаном, часто нехтував цим правилом і зводив усе до фундаменту. Через це серед чаклунів він мав не менш грізну репутацію, ніж Міккель. Якщо Міккеля знали як Демона Чорного Вогню, то Стьєреля називали Янголом Випаленої Землі.

Цього разу він діяв не так беземоційно. Йому хотілося спалити хату, але він стримався.

Підійшовши до коня, Стьєрель скинув чорний плащ і накинув свій синій. Кінь радісно зустрів вершника, хоча було видно, що довгого самотнього очікування він йому не пробачив.

Княжич уже збирався сісти в сідло, як відчув чужу присутність.

Кінь насторожено ворухнув вухами й стривожено затупотів копитами.

Стьєрель не чув ні дихання, ні биття серця. Лише мертву тишу та легкий запах озону з присмаком старого металу.

Він зробив крок у бік дерев — і все зникло.

Воно пішло.

Кінь тим часом не став чекати — рушив уперед без Стьєреля.

Хлопець обернувся й швидко схопив його за повід. Тварина неохоче зупинилася, фиркнула й підштовхнула Стьєреля головою, явно натякаючи: «Залазь».

Стьєрель сів у сідло, ще раз глянув поміж дерев, де щойно щось було, і пустив коня вперед.

Плащ, що залишився на землі, тієї ж миті спалахнув. За кілька секунд від нього лишився тільки попіл, який підхопив вітер.

***

В замку, Стьєрель знайшов дівчину в саду Вечірньої зали. Вона сиділа під деревом, а поряд гралася її сестра. Ні слуг, ні варти, ні пана Мирослава поблизу не було. Та оскільки сад належав до Вечірньої зали, відсутність перших двох не викликала запитань.

Стьєрель стояв на балконі, не наближаючись до перил. Дівчина лише ворухнула головою в його бік, і він відступив, сховавшись у тіні.

— Княжиче, ви повернулися, — пролунав позаду голос Веляса.

Стьєрель не озирнувся.

— Де пан Мирослав?

Веляс підійшов ближче.

— Пані не дозволила йому увійти.

Стьєрель хмикнув, але нічого не сказав.

Пан Веляс запитав:

— Як ваша прогулянка?

— Ніяк, — відповів Стьєрель і сів за стіл, спершись на руку.

— Ви виглядаєте задумливим… — із натяком мовив Веляс і сів поруч.

— Як завжди.

— Ні.

Стьєрель не став сперечатися й заплющив очі.

Веляс деякий час дивився на нього, не порушуючи тиші.

— Не хочете поговорити? — запитав він.

— Про що?

— Над чим ви так старанно міркуєте?

— Ні.

Стьєрель чекав, що наставник дорікне йому за поведінку. Але Веляс мовчав.

— Ви знайшли те, що шукали? — нарешті спитав пан Веляс.

Стьєрель повільно розплющив очі й глянув на нього.

— Це ваше створіння було в лісі? — запитав він.

Обличчя княжича не виказувало жодної емоції. Та Веляс уже добре знав цей вираз.

— Він не мав наміру стежити за вами.

Посмішка Стьєреля швидко переросла в тихий сміх.

— Але стежив, — мовив він.

Наставник відповів:

— Він був не менш здивований, побачивши вас у Лисячому Краї, ніж ви його. Що ви там робили?

Стьєрель не відповів. Ще довго дивився на наставника, а зрештою відвернувся.

— Це не має значення, — вичавив він.

Пан Веляс нахилився трохи ближче.

— Це має зв’язок із пані Веселиною?

Стьєрель зиркнув на Веляса.

— Чому ви так вирішили?

Пан Веляс легко мовив:

— Інтуїція.

Стьєрель тієї ж миті заперечив:

— Вона хибна. Це стосується капітана Міккеля.

— Капітана?

— Мені треба пояснювати?

— Ні.

Будь на місці Веляса хтось інший, неодмінно прозвучав би наказ: «Ви вільні». Стьєрель подумки віддавав його раз за разом. А губи залишалися незворушними. Наставник наче бачив це й не збирався обмежувати себе.

— Важко уявити, що заради нього ви зробили зайвий рух, — із натяком на насмішку мовив пан Веляс.

Стьєрель хмикнув.

— У мене теж є секрети.

Пан Веляс усміхнувся.

— Є, княжичу. І якщо це стосується капітана, вкотре вас запевняю: все під контролем. Міккель не спричинить проблем.

Стьєрель звів брови.

— З чого ви взагалі вирішили, що я цього хочу?

— Виходячи з вашого становища, княжичу.

— Ви дуже самовпевнений.

Пан Веляс посерйознішав.

— А ви необережний. Дім, який ви перетворили на руїни, належав чоловіку, чиї племінниці стали жертвами капітана, якого підозрюють у зв’язку з культом.

— І що з того? — байдуже кинув Стьєрель, хоча очі з цікавістю стежили за наставником.

Пан Веляс пояснив:

— Він був нам потрібен. Я вважаю, причина, чому культисти осіли саме тут, а не рушили далі на південь, значно вагоміша за гру в хованки. Саме в тій хаті ми могли знайти відповіді.

— Чому ж не шукали?

— Тому що чекали. Якщо моя теорія правильна, хтось мав би навідатися туди. Але, побачивши, що сталося з хатою, навряд чи ще хтось наблизиться, — із натяком закінчив пан Веляс.

Княжич відповів:

— Я її не спалив.

Пан Веляс хитнув головою.

— А ви завжди спалюєте все, що трапляється під руку? Усі будинки, що постраждали від пожежі, досі стоять. А ця хата впала, — він зробив коротку паузу й додав уже суворіше: — Ви всім стерли пам’ять про своє перебування там? Ви звинувачуєте Міккеля, а самі від нього не відрізняєтеся. Я повторю питання: що ви знайшли? Що було у ваших руках?

Стьєрель відвернувся.

— Це не має жодного відношення до справи. І не треба мене вплутувати. У хаті були звичайні речі із символікою.