Глава 14. Порожній. Частина 2

Веселина вбігла всередину й щосили обійняла Вілемиру, так що та випустила з рук сирне тістечко, намощене товстим шаром крему.

— Веселино! — невдоволено вигукнула Вілемира.

Та дівчина не звернула уваги, продовжуючи притискати сестру до себе.

— Та годі вже! Годі! — Вілемира намагалася вирватися з обіймів сестри.

Веселина глянула у суворі очі Вілемири.

— Як почуваєшся? Нічого не болить?!

Вона підняла руку дівчинки. Та була перев’язана, без жодного сліду крові.

— Так! Але… але…

— Що таке?

— Ти розчавила тістечко!

Веселина різко підвелася. Рештки тістечка зісковзнули з її темно-зеленої сукні й упали на підлогу. Ковдра, своєю чергою, потребувала негайної заміни.

— Вибач… — тихо кинула вона. — Я випраю її…

— Дурна? — спитала Вілемира. — Це є кому зробити. А тістечка більше немає!

— Вілемиро…

Веселина глянула на сестру. Попри те, як сильно сама раділа її бачити, Вілемира, схоже, не могла розділити цієї радості.

Карі очі дівчинки помалу наповнилися сльозами.

Сирні тістечка встигли стати її улюбленими, та це не означало, що їх було вдосталь навіть у замку. А коли вони з’являлися, пан Мирослав міг не дозволити взяти стільки, скільки заманеться.

— Все добре, — мовила дівчинка, схрестивши руки й відводячи погляд.

Лікар наче з’явився нізвідки. Він підійшов ближче й уважно глянув спочатку на Вілемиру, а потім на ковдру.

Веселина інстинктивно відступила, очікуючи на зауваження. Більшість у замку не могла дорікнути їй у чомусь, але пан Мирослав, як і пан Вейріх, стали винятками серед цих людей. Та, на диво, пан Мирослав промовчав і лише, наче між іншим, сказав:

— Вілемира може повернутися до своїх покоїв.

З цими словами пан Мирослав відійшов до дверей, де стояв його помічник, і наказав привести лазарет до ладу, щойно панночки його звільнять. Крім цього, він перейшов до інших наказів, та Веселина вже не слухала. Її увага була прикута до сестри.

— Ходімо, Вілемиро.

Веселина хотіла взяти сестру за руку, та дівчинка відмовилася й залишилася сидіти на місці.

— Ти чого?

— Веселино… — пошепки мовила вона, краєм ока глянувши на сестру. — Ти… не бачиш?

— Не бачу чого?

Не чекаючи відповіді, Веселина закрила обличчя рукою.

Вілемира й виглядала здоровою, та не могла ж вона йти лише в одній нічній сорочці.

— Де твій одяг? — спитала Веселина.

— Марія зараз принесе, — уже спокійно відповіла дівчинка.

Веселина усміхнулася й присіла поруч.

— Я хвилювалася за тебе.

— Знаю. Та цього замало.

— Замало? — звела брови дівчина.

— Віддаш своє тістечко — і я пробачу тобі це, — дівчинка вказала поглядом на розчавлене тістечко на ковдрі.

— Можеш забрати всі, — відповіла Веселина й міцно притиснула Вілемиру до себе.

Пан Мирослав мовчки спостерігав за цією зворушливою картиною, а потім, наче щось згадавши, перевів погляд на помічника. Хлопець теж спочатку дивився на дівчат, та, відчувши погляд лікаря, швидко схилив голову.

— Ти все зрозумів? — спитав пан Мирослав.

— Так.

— Тоді ходімо.

Лікар і помічник вийшли. Та щойно помічник опинився назовні, одразу завмер у низькому поклоні.

— Лорде!

Пан Мирослав не очікував такої різкої зміни й просто врізався в помічника, штовхнувши того вперед.

— Ти навіщо став посеред виходу?

— Пане, вибачте! Я… — почав виправдовуватися хлопець, та замість зайвих слів лише кивнув у бік Стьєреля.

Лікар втомлено зітхнув.

— Я бачу, — сказав він і, схиливши голову, звернувся до лорда: — Пане.

Веселина вбігла до лазарету сама, тож пан Мирослав вважав, що й прийшла пані самостійно. Він не очікував побачити лорда в коридорі й тепер, зустрівшись із ним, на мить відчув ніяковість.

Він не лише мав привітатися з лордом у першу чергу, а й не мав жодного права сварити когось у його присутності.

— Ви прийшли навідати дівчинку? — спитав лікар уже врівноваженим тоном, не даючи ситуації зависнути.

— Привів її сестру, — відповів лорд.

— Зрозуміло, — мовив пан Мирослав. — Зараз служниці вдягнуть пані Вілемиру, і вона повернеться до своїх покоїв. З вашого дозволу, мені треба відійти.

Стьєрель кивнув, і пан Мирослав рушив у своїх справах. Помічник пішов слідом.

Відійшовши на деяку відстань, лікар нагородив його суворим поглядом:

— Ніколи більше не перекривай прохід своїм тілом. Наступного разу не стримуватимусь — штовхну сильніше. Впадеш на княжича — можеш мене не винити.

Помічник мовчки кивав.

Стьєрель зробив крок уперед, до дверей. Вартові вже простягнули руки, щоб їх відкрити, та лорд зупинив їх, виставивши руку перед собою. Він задумливо нахилив голову, а потім сам рушив геть.

Служниця Марія вже бігла назустріч із кількома іншими служницями. Запримітивши Стьєреля, всі зупинилися й зробили реверанс.

Стьєрель, не зупиняючись, пройшов повз.

Жінки одразу випросталися й рушили далі.

***

— Ти вночі добре спиш? — спитала Веселина, тримаючи Вілемиру за плечі.

— Так… — відповіла Вілемира, підозріло дивлячись на сестру.

— Нічого дивного не помічала? Можливо, страшного? — майже пошепки продовжила Веселина.

— Ні…

Вілемира не рухалася, дивлячись просто у зелено-карі очі сестри.

— Зрозуміло… — сказала Веселина, відпускаючи її.

— Що сталося?

Веселина не одразу відповіла, наче збирала думки докупи.

— Нам треба тікати.

— Тікати? Чому? — здивувалася Вілемира.

Веселина приклала палець до носа, закликаючи до тиші.

— Не кричи! Нас не випустять. Стьєрель каже, що ми можемо піти, та я впевнена, що це не так. У замку є мори. І, скоріш за все, Стьєрель під їхнім впливом.

Дівчинка мовчала.

Веселина продовжила:

— Я бачила мора. І… можливо, він заходить до нашої кімнати, коли нікого поряд немає. Ця істота щось замислила. Можливо, це він нас сюди й заманив.