Глава 14. Порожній. Частина 1

Навколо здіймалися високі, нерівні стіни. Де-не-де з них виступали гострі уламки скелі, а між тріщинами блищали темні краплі, що монотонно спадали вниз.

Веселина сиділа на холодній підлозі, притиснувши коліна до грудей. Поруч — ще четверо маленьких дітей. Хтось тихо схлипував, хтось дивився в підлогу.

Веселина не пам’ятала, як сюди потрапила, але точно знала, що вже була тут раніше.

Перед ними з’явилася жінка в довгій темній сукні, що майже зливалася з камінням. Обличчя ховала тінь.

У руках вона тримала тацю з п’ятьма чашами, від яких пахло гіркими травами. Жінка щось нашіптувала над ними нелюдським голосом, а потім підійшла до першої дитини.

— Пий.

Хлопчик похитав головою. Жінка мовчки продовжувала чекати.

Веселина дивилася на них і навіть не думала кликати на допомогу. Єдине, чого їй хотілося, — запитати: де мама? Та горло стиснулося.

Нарешті хлопчик узяв чашу обома руками й зробив ковток.

Жінка підійшла до другої дитини й передала їй наступну чашу, водночас почавши читати закляття. Ті самі слова, які нашіптувала над чашами, перш ніж почати роздавати їх дітям.

Веселина прислухалася, але запам’ятати слова не могла. І ось черга дійшла до неї. Передаючи чашу, жінка чітко промовила:

— Астерат.

Веселина здригнулася, і кілька крапель настою потрапили їй на руки. Жінка напружилася, наче хотіла вдарити дівчинку, та стрималася й продовжила читати закляття, уважно стежачи за тим, як Веселина п’є.

Коли чаша спорожніла, жінка пішла перевіряти інших. Діти тим часом почали повторювати слова за нею.

Спочатку невпевнено, із затримкою, але з кожним разом їхні голоси дедалі вправніше зливалися в один.

Веселина читала закляття, якого не знала, відчуваючи холод, що з кожним словом наближався. Вона підняла голову й оглянула простір. Нікого, крім неї, жінки та чотирьох дітей, не було. Але Веселина відчувала: серед темних стін і проходів точно є ще щось.

В якийсь момент вона не змогла дихати, чітко усвідомивши, що воно зупинилося позаду неї.

Вона відчувала його погляд.

І саме тоді жінка вимовила ще одне чітке слово:

— Порожній.

Світ навколо здригнувся.

***

Веселині вже шість. Вона сиділа вдома разом із батьками. За вікном стояла ніч.

Мати підійшла ближче, тримаючи в руках ту саму чашу, що й жінка колись.

Дівчинка дивилася на темний настій, відчуваючи, як уже знайомий страх вільно проходить крізь усе тіло.

— Пий, — сказала мати.

Веселина взяла чашу маленькими руками й піднесла до губ.

Лише ковток — і тієї ж миті вона відчула, як щось повернулося.

Знову за спиною. Але тепер ближче.

Наче хтось нахилився над нею. Його дихання торкнулося потилиці.

Веселина застигла, не озираючись, а за секунду випила ще.

Мати почала читати закляття. Дівчинка слухала, а коли чаша спорожніла, почала повторювати за матір’ю.

Закляття давалося легко, хоча й не затримувалося в пам’яті.

— ...Астерат...

Щось було зовсім поряд. Веселині хотілося закричати, та вона продовжувала повторювати.

І ось — останні слова.

Батьки зникли, а дім наповнився темним туманом.

Веселина, шукаючи рідних, зробила крок назад.

— Мамо?..

Їй ніхто не відповів.

Та десь у дальньому кутку щось ворухнулося. Веселина завмерла, примружившись. Вона побачила тінь, яка за мить уже з’явилася в іншому місці.

Дівчинка повернула голову. Туману ставало дедалі більше. Веселина усвідомила, що вже не знає, де стіни. Дім ніби став більшим.

Він розтягувався навколо неї, витягуючись у довгий коридор. Двері відсувалися все далі. Стеля загубилася в тумані.

Веселина йшла вперед босими ногами, не видаючи жодного звуку, аж поки не побачила щось, чи когось, попереду.

Вона зупинилася.

Туман трохи розійшовся.

Веселина побачила себе.

Дівчинка стояла навпроти. Така сама. Те саме волосся, обличчя, та сама сукня.

Веселина дивилася прямісінько в очі самій собі.

— Хто ти? — спитала дівчинка з туману.

Веселина промовчала.

Тоді дівчинка поставила друге запитання:

— Звідки ти?

Веселина не знала.

— Чому п’єш це? — спитала дівчинка, не відводячи очей.

Веселина опустила погляд і побачила чашу з темною рідиною, від якої тягнуло тим самим гірким запахом трав.

Вона стиснула пальці, бажаючи відповісти, але не могла. Не знала відповіді на жодне запитання.

Поки Веселина мовчала, її відображення чекало.

Веселина відкрила рот...

***

Гуп!

Веселина прокинулася, важко дихаючи. Щось із силою вдарилося об раму, через що вікно саме зачинилося.

Дівчина різко сіла на ліжку. У кімнаті було темно, лише кілька свічок тихо догорали біля стіни. За вікном стояла справжня ніч.

Веселина кілька секунд просто сиділа, не рухаючись. Спина змокла від поту, волосся прилипло до чола.

Дівчина подивилася на свої руки.

Жодної чаші.

Вона повільно лягла назад на подушку й заплющила очі.

***

Стьєрель торкнувся холодної глиняної посудини — однієї з багатьох, у яких зберігалися висушені трави. Ця була особлива. Він затримав руку, і навіть крізь стінки відчувся жар, що викликав поколювання на кінчиках пальців.

Хлопець відступив, дивлячись, як зникає почервоніння і шкіра знову заростає.

— Не варто було повідомляти Веселині… — тихо мовив він.

Пан Мирослав продовжував повільно перетирати щось у мисці, поступово додаючи різні інгредієнти. У кімнаті стояв змішаний запах гірких настоїв, олії та рослин.

Він не приховував роздратування через непроханого гостя, який завітав до його майстерні, але не дозволяв собі проявити неповагу.

— Вибачте, пане. Я мав би спершу спитати вас. Але вважаю, що дівчина має знати, з чим зіткнулася.

Стьєрель хмикнув і присів біля вікна.