Глава 13. Відображення. Частина 2

Вечірній сад потопав у тиші. Вдень тут зазвичай було людно: алеями снували слуги, садівники поралися біля клумб. Тепер усе завмерло. Лише маленькі птахи на невеликому ставку порушували тишу плескотом води.

Після довгого сну тіло Веселини нарешті перестало вимагати відпочинку, а думки прояснилися. Та чомусь від цього ставало лише важче.

Вона не бачила Вілемиру цілий день.

Чим довше Веселина ходила садом, тим настирливіше поверталася одна й та сама думка.

Де Вілемира?

Стьєрель мовчки крокував поруч. Вартові й слуги трималися за кілька кроків позаду. Відтоді як вони вийшли з вечірньої зали, між ними не пролунало більше жодного слова.

Десь осторонь почувся цокіт копит. Конюх вів чорного коня з білими плямами, не помічаючи ні лорда, ні пані, що прогулювалися неподалік.

Раптом за спиною Веселини пролунав тонкий радісний голос:

— Це кінь! Кінь! Маріє, це той самий кінь, на якому я приїхала!

Веселина озирнулася.

Назустріч їй бігла Вілемира з палаючими від захвату очима. Однією рукою вона міцно тримала служницю Марію, а другою захоплено показувала на коня. Позаду, неквапливим кроком, ішов пан Мирослав.

Не втримавшись на місці, Веселина кинулася до сестри.

— Вілемиро!

Дівчинка радісно всміхнулася й одразу обійняла її за шию.

— Ти прокинулася! Тобі вже краще?

— Так. А ти як?

— У мене все добре. Ми з Марією майже цілий день гралися. Ти бачиш того коня? Це ж той самий, правда?

Веселина опустила сестру на землю й глянула на тварину. Конюх, що стояв поруч, уже шанобливо схилив голову.

— Так. Схоже, це він.

— Я хочу його погладити!

Веселина м'яко взяла Вілемиру за руку.

— Не думаю, що це гарна ідея.

Дівчинка невдоволено надула губи.

— Чому?

— Кінь утомився, його ведуть відпочивати. А якщо він злякається? Краще зробимо це іншим разом.

Вілемира помітно засмутилася й перевела погляд на Стьєреля.

— Можна? — тихо запитала вона.

Веселина озирнулася.

Стьєрель, навіть не глянувши в її бік, спокійно відповів:

— Веселина має рацію. Іншим разом.

Він ледь кивнув, і конюх повів коня далі.

— Дурниці! — сердито кинула Вілемира.

Вона вирвала свою руку з долоні Веселини, підбігла до Марії й міцно вхопила її за руку.

— Ходімо.

Не озираючись, дівчинка потягнула служницю назад до замку.

— Вілемиро! — суворо покликала її Веселина.

Дівчинка завмерла.

— Що?

Веселина нічого не відповіла. Лише мовчки дивилася на сестру, не відводячи погляду.

Вілемира невдоволено відвернулася й уже хотіла рушити далі, та несподівано втрутився пан Мирослав.

— Панночко, нам ще зарано повертатися. Ви щойно вийшли надвір. Треба трохи подихати свіжим повітрям.

Вілемира демонстративно відпустила руку Марії й, нічого не відповівши, попрямувала вглиб саду.

Веселина здивовано провела сестру поглядом, а тоді звернулася до лікаря:

— Вона... вас послухала?

Пан Мирослав, заклавши руки за спину, зупинився поруч зі Стьєрелем.

— Так, пані.

І, ніби не бажаючи зупинятися на цьому, одразу додав:

— Ви гарно виглядаєте.

Веселина ввічливо всміхнулася.

— Дякую.

— Але вам усе ще потрібен відпочинок, — беземоційно мовив Мирослав.

Не чекаючи відповіді, він перевів погляд на Стьєреля.

— Пане, Вілемира не зможе одужати так швидко, як нам усім хотілося б.

***

Дівчинка присіла біля кущів і, визираючи з-під листя, стежила, як кінь повільно віддаляється. Вона уважно запам'ятовувала, куди саме його ведуть.

Сад здавався величезним, а простір між замком і мурами — ще більшим.

Краєм ока Вілемира глянула на дорослих. Переконавшись, що з усіх присутніх за нею стежить лише служниця, вона широко всміхнулася й підбігла до неї, невинно кліпаючи очима.

— Я забула в кімнаті пана Мирослава своїх лісових привидів. Принеси їх, будь ласка.

Марія ледь похитала головою.

— Вибачте, пані, але я не можу відійти від вас.

Вілемира лише встигла невдоволено скривитися, коли служниця додала:

— Але я попрошу когось із вартових принести ваші іграшки.

Обличчя дівчинки одразу проясніло. Вона вдоволено схрестила руки на грудях.

— Велике-превелике дякую!

Марія схилила голову й відійшла.

Скориставшись нагодою, Вілемира стрімголов кинулася наздоганяти коня. Та, пробігаючи повз ставок, краєм ока помітила щось у воді.

Вона різко зупинилася й зазирнула вниз.

Пташки, що плавали біля берега, злякано злетіли.

Та Вілемира дивилася не на них.

У темній воді мало відбиватися її обличчя.

Натомість із глибини на неї дивилася руда фея.

— Що ти там робиш? — запитала Вілемира.

Раптом подув вітер.

Поверхнею ставка побігли дрібні хвилі. За мить відображення феї зникло. У воді дівчинка бачила лише себе.

Майже.

На самому дні щось виблискувало. Воно лежало надто глибоко, щоб можна було розгледіти.

Вілемира нахилилася ще ближче.

— Пані, не підходьте так близько до води! — раптом гукнула Марія.

Її голос миттєво привернув увагу всіх.

Вілемира випросталася.

— Я й не збиралася.

У ту ж мить щось торкнулося її руки.

Дівчинка здригнулася й інстинктивно глянула на воду.

У відображенні за її спиною стояло чудовисько.

Воно вже простягало до неї руку.

Вілемира різко озирнулася.

Позаду нікого не було.

Вона мимоволі відступила назад.

Нога зісковзнула з мокрого каменя.

Світ перевернувся.

За мить вона вже летіла у ставок, почувши лише розпачливий крик Марії:

— Пані!

Крижана вода миттю зімкнулася над нею.

Вілемира відчайдушно потягнулася до великих каменів біля берега, намагаючись вибратися. Та долоня ковзнула по гострому краю. Біль змусив її різко відсмикнути руку.