Глава 13. Відображення. Частина 1

Стьєрель підійшов до ліжка. Веселина спала, уткнувшись обличчям у подушку, тихо й рівно сопучи, мов кошеня.

Хлопець мимоволі задивився на неї й не помітив, як дівчина прокинулася.

Веселина повільно перевернулася на спину й розплющила очі. Побачивши над собою бліде, серйозне обличчя, вона від несподіванки внутрішньо здригнулася, хоча зовні не ворухнулася.

Стьєрель тихо промовив:

— Ти втомлена.

Здавалося, він хотів поставити запитання, але слова прозвучали як спокійна констатація.

Веселина сіла на ліжку й насупила брови.

— Що ти тут робиш?

Вона швидко обвела кімнату стривоженим поглядом.

— Де Вілемира?

— Мені сказали, її забрав пан Мирослав, — відповів Стьєрель.

Веселина широко розплющила очі.

— Лікар?

За мить вона згадала й ледь усміхнулася.

— Так... забрав.

Та усмішка згасла майже одразу. Веселина різко підскочила.

— Уже південь? Я так довго спала?

Стьєрель перевів погляд на вікно, щільно затулене фіранками. Крізь тканину просочувалися сонячні промені, та їх було замало — кімната й далі потопала в напівмороці. На перший погляд могло здатися, що надворі ще день. Звідкись долинав безтурботний спів птахів.

Хлопець знову глянув на Веселину.

— Майже вечір.

Дівчина мовчки ковтнула.

— Так довго?..

Не повіривши його словам, вона відсмикнула фіранки. За вікном розкинулося помаранчеве небо, а сонце повільно сповзало до обрію.

Веселина повернулася до Стьєреля.

Хлопець уже стояв відвернувшись.

Її погляд мимоволі ковзнув униз. Щоки враз спалахнули жаром. На ній була лише нічна сорочка.

З тихим зойком вона стрибнула назад на ліжко й миттю закуталася в ковдру.

— Ти... Ти скільки тут?..

Стьєрель не дав їй договорити й одразу відповів:

— Щойно прийшов. Ти запрошувала мене на прогулянку, але, схоже, я справді невчасно. Пробач.

Веселина обережно визирнула з-під ковдри й підозріло зиркнула на нього.

— Ти зайшов до моєї кімнати...

На обличчі хлопця не промайнуло й тіні жалю.

— Вибач. Я лише хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

Веселина міцно вчепилася в ковдру.

— Зачекай за дверима!

Стьєрель мовчки кивнув і вийшов.

Щойно за Стьєрелем зачинилися двері, Веселина відкинула ковдру й підвелася, роззираючись у пошуках сукні.

***

Княжич зупинився. Покоївка й вартові стояли, схиливши голови.

— Пані Веселина прокинулася. Допоможіть їй. Я чекатиму у вечірній залі, — наказав Стьєрель і, не затримуючись, рушив далі.

Покоївка підвела погляд.

— Так, лорде, — тремтячим голосом відповіла вона.

Щойно постать хлопця зникла в лабіринті коридорів, Леся повернулася до вартових.

— Вечірня зала? — перепитала вона.

— Так він сказав.

Леся стривожено торкнулася губ.

— Коли її востаннє відкривали?

— Не знаю, — знизав плечима вартовий.

Леся знала, що вечірньою залою не користувалися вже понад десять років. За нею, звісно, мали доглядати, але наскільки сумлінно? Сама вона не заходила туди кілька місяців — не було потреби. Що вже казати про інших слуг. Звіти могли стверджувати що завгодно, але все, що перестають перевіряти, рано чи пізно занепадає. І добре, якщо бодай щось робиться. Найчастіше — не робиться нічого.

— Негайно відправте туди когось! — наказала вона.

Гнів і тривога прорвалися в її голосі. Вона навіть не намагалася приховати емоцій.

— Вони не встигнуть раніше за нього, — спокійно відповів вартовий, повертаючись на своє місце біля дверей.

Леся стала просто перед ним і вп'ялася в нього темним, гострим поглядом.

— Відправте. Когось.

Вартовий намагався зберегти незворушність, та рука мимоволі ковзнула до шиї.

Тієї ж миті Леся ніби перевтілилася. На її обличчі розквітла широка привітна усмішка. Вона неквапливо поправила фартух і лагідно мовила:

— А я тим часом допоможу пані.

Постукавши, вона дочекалася дозволу й увійшла до кімнати.

Вартовий перевів погляд на напарника. Той стояв, дивлячись кудись убік, наче нічого не сталося. Відчувши на собі погляд, він обережно озирнувся.

— Ти чув її. Швидко.

— Так!

Вартовий випростався й одразу побіг виконувати наказ.

***

Попереду йшла покоївка Леся. Обабіч крокували дві служниці, позаду — ще двоє вартових.

Веселина опинилася в самому центрі цієї процесії. Від такої кількості людей голова йшла обертом. Попри довгий сон, тіло досі здавалося слабким і важким.

Вона лише хотіла знайти сукню й умитися, та Леся навіть слухати про це не схотіла. За кілька хвилин кімнату заполонив десяток слуг, єдиним завданням яких було якнайшвидше привести Веселину до ладу.

Веселина раз по раз запитувала, чому всі так стривожені, але покоївка незмінно відповідала:

— Ви йдете на зустріч із лордом.

Ці слова не виходили з голови.

Ще вчора ніхто не надавав цьому такого значення. Достатньо було вдягнути чисту сукню, зачесати волосся — і цього вистачало. Тепер же на її голові красувалася старанно заплетена коса, плечі вкривала вишукана сукня кольору нічного неба, а срібні сережки й браслет завершували образ.

Леся доклала всіх зусиль, аби Веселина більше не скидалася на випадкову гостю замку. Та попри це сама покоївка йшла, нервово притискаючи руки до грудей.

Процесія зупинилася перед великими дверима внутрішньої зали. Веселина вже не раз проходила повз коридор, що вів сюди, але жодного разу не наважувалася навіть зазирнути всередину. На відміну від інших частин замку, саме тут стояло найбільше вартових.

Леся постукала.

Майже одразу двері відчинилися зсередини.

Усі мовчки випросталися. Веселина ковзнула поглядом по людях навколо й лише тоді обережно зазирнула до зали.

Та ступити всередину не встигла.

Стьєрель сам вийшов їй назустріч.