Глава 12. П'ятеро. Частина 2

Майже безшумно двері до зали ради відчинилися. Вартовий, що стояв біля входу, зробив крок уперед і оголосив:

— Командир розвідки!

До зали неквапливо увійшов чоловік років тридцяти семи. На ньому не було ні обладунків, ні коштовностей. Темний вовняний плащ спадав майже до чобіт, застебнутий обсидіановою фібулою. З-під нього виднілася довга темно-зелена туніка, перехоплена широким поясом із єдиною срібною печаткою.

Четверо вершників, що супроводжували його, залишилися за дверима.

Командир зупинився за кілька кроків від столу й коротко схилив голову.

— Лорде.

Його погляд ковзнув по присутніх: управителю замку пану Вейріху, наглядачу Нічного двору пану Велясу.

На останньому він затримався трохи довше.

Стьєрель привітно кивнув, запрошуючи сідати.

— Вітаю, пане Данвеле. Ваш офіційний привід для візиту, наскільки мені відомо, лише привід. Що насправді привело вас?

Командир розвідки зайняв своє місце за радницьким столом.

— Мор, лорде.

Стьєрель звів брови.

— Мор?

Командир розвідки кивнув.

— Так. Вважаю, що зникнення людей — справа загубленого мора.

— Загубленого?

В усій окрузі всі мори перебувають у замку. Їх небагато — можна перелічити на пальцях однієї руки. Важко уявити, що за мурами міг опинитися ще хтось.

— Є докази?

Командир розвідки сперся ліктями об стіл і зчепив пальці.

— Кілька днів тому ви наказали капітану Міккелю владнати одну справу. Усе відбувалося за планом, узгодженим із паном Велясом. На той час капітан і наглядач підтримували зв'язок через мене, тож я був певен, що знаю всі подробиці. Як виявилося — ні.

Він ненадовго замовк.

— Коли все завершилося, я дізнався про одну обставину, про яку мене ніхто не попередив. Поки чекав відповіді від пана Веляса, вирішив перевірити все сам. Жодних слідів чи чогось підозрілого не знайшов. Це могло означати лише одне: пан Веляс уже встиг усе прибрати. Я не сумнівався, що капітан Міккель зробив більше, ніж мав, а наглядач про це знав.

Пан Веляс усміхнувся. Знав він чи ні, хто залишив ті сліди, — щойно їх помітив, мав прибрати. Та Стьєрель усе одно не почув того, що хотів.

— Що саме ви дізналися? — запитав лорд.

Пан Данвел відповів, не змінившись на обличчі:

— Зникли не двоє, а п'ятеро дівчат. Троє з них — вихідці з одного села. Нещодавно знайшли рештки тіла однієї з них.

Його погляд знову зупинився на пані Велясі.

— Упізнали за одягом. Офіційна версія — дикі тварини, найімовірніше вовки.

Почувши це, пан Веляс із ще більшою цікавістю став слухати командира розвідки. Він розвернувся до Данвела, закинувши ногу на ногу.

Після короткої паузи Данвел продовжив:

— Люди ж вважають, що це чудовисько. Але, як я вже сказав, інших слідів не лишилося. Пан Веляс усе прибрав. Проте дещо все ж залишилося. Один чоловік бачив, як увечері, перед зникненням дівчат, до їхнього дому хтось проник. За його словами, він ніколи раніше не бачив цієї людини, а поводилася вона так, ніби не хотіла, щоб її помітили.

Стьєрель торкнувся підборіддя. Від почутого тілом пробіг холод. Командир розвідки не називав села, але здогадатися, про яке саме йдеться, було неважко. Як і про те, ким була та людина.

— Вдалося встановити, хто це був? — запитав лорд.

Пан Данвел хитнув головою.

— Ні. Допитавши інших, я знайшов ще одного свідка. Він бачив із вікна, як дівчина, яку нібито вбили вовки, йшла до лісу.

Стьєрель прижмурився, ледве стримавшись, щоб не підвестися.

— І не спинив? — запитав він.

Пан Данвел опустив голову.

— Він бачив, що вона була не сама. Поруч ішов чоловік, якого свідок прийняв за її старшого брата. Але, як з'ясувалося, того вечора брата в селі не було. Якщо відкинути версію про вовків, лорде, рештки тіла вже не схожі на наслідок нападу диких тварин. Дівчину безсумнівно вбили. І навіть не намагалися цього приховати.

Пан Вейріх замислився.

— Людина, яка повела дівчину до лісу, і та, що проникла до будинку інших жертв, — одна й та сама?

Пан Данвел злегка схилив голову.

— Гадаю, так. Через зливу, що почалася того вечора, свідок, який спостерігав із вікна, не зміг добре роздивитися того чоловіка.

Пан Веляс хмикнув.

— Версія про загубленого мора звучить непереконливо. Звідки він міг узятися?

Пан Данвел знизав плечима.

— Так само непереконливо виглядає й те, що це могли зробити ви або хтось інший із замку.

Пан Веляс примружився й перевів погляд на Стьєреля.

— Капітан Міккель?

Пан Вейріх одразу заперечив:

— Виключено.

Стьєрель торкнувся скроні й заплющив очі, ніби на мить ховаючись від погляду наглядача.

— Загублені мертві.

Командир розвідки похитав головою.

— Ми не можемо стверджувати цього напевно.

— Лорде?

Пан Веляс звернувся до Стьєреля, змусивши того підвести погляд. У сірих очах лорда читалася щира задумливість.

Та Стьєрель дивився на нього недовго. За мить він знову звернув увагу на командира розвідки.

Той говорив так само стримано:

— Їх могло бути більше, ніж нам відомо. Загублені здатні породжувати нових загублених, не можна стверджувати, що інших диких морів більше не існує.

— Дивно, що він залишив після себе... слід, — мовив пан Вейріх.

Стьєрель кивнув і звернувся до наглядача.

— Гадаю, це має щось означати. Можливо, він навіть не один. Пане Велясу, вам доведеться розібратися з цим якомога швидше.

Веляс кивнув, хоча не схоже було, що поспішав погоджуватися.

— Якщо ми не відкидаємо версію із загубленим, пропоную так само не забувати про культистів.

Він перевів погляд на командира розвідки.

— З огляду на те, що ви щойно сказали, можна припустити, що й культистів знищили не повністю. І я цілком допускаю, що це міг бути хтось із них.

Пан Данвел здивовано звів брови.