Глава 11. Невидимі ходи. Частина 2

Веляс перейняв із рук слуги дерев'яну тацю, на якій стояли бронзова посудина, дві керамічні чаші та бронзовий черпак, і обережно поставив її на стіл біля стіни. Піднявши кришку, він випустив гарячу пару, а незвичний запах сушеного листя й прянощів одразу заповнив залу.

Стьєрель на мить відірвався від карти, яку малював, і вдихнув знайомий аромат.

— Лаорський чай?

Веляс усміхнувся.

— Ви впізнали.

— Але з ним щось не так, — зауважив Стьєрель.

У дитинстві, коли батько Стьєреля ще обіймав посаду Другого Верховного Старійшини, інші великі родини на знак вірності й прихильності дарували йому лаорський чай. За своєю цінністю він міг зрівнятися із замком. Напій мав незвичний, гіркий і терпкий смак, що з першого ковтка викликав суперечливі враження. Спершу він здавався неприємним, та з часом до нього звикали.

Чай був настільки рідкісним і дорогим, що лише п'ять найвпливовіших родин республіки могли дозволити собі пити його, та й то не щодня. Минали роки, а чайне листя й досі залишалося розкішшю, ціннішою за золото, і символом справжньої влади.

— Нові інгредієнти, — відповів Веляс, розвернувшись і простягнувши хлопцеві чашу.

Стьєрель відклав калам і, прийнявши чашу, одразу зробив кілька ковтків. На кілька секунд думки повернулися в ті теплі дні, коли найбільшою його турботою були нудні уроки наставника.

Розплющивши очі, він побачив, що пан Веляс схилився над картою, уважно її розглядаючи. Стьєрель теж опустив погляд, але не помітив нічого, що могло б настільки зацікавити Веляса. Впізнавши цей вимогливий погляд, княжич міцніше стиснув чашу.

— Не мовчіть, — кинув він.

Пан Веляс без жодного слова торкнувся пальцем ще вологого чорнила. Берегова лінія одразу розпливлася темною плямою.

— Занадто товста лінія, крива і не відповідає оригіналу.

Він підвів погляд.

— Вам варто переробити.

Сказавши це, Веляс відійшов і налив чаю у свою чашу.

Княжич сидів нерухомо. Він витратив пів ночі, щоб перенести контури з першоджерела на новий пергамент, і тепер усе було зіпсовано одним дотиком. Краєм ока він глянув на клаптик льону, що лежав неподалік, потім знову на темну пляму. Було й без того зрозуміло, що це не допоможе — чорнило вже встигло вбратися в пергамент.

Стьєрель узяв ніж, відкинувся на спинку стільця й обережно торкнувся пальцем вістря, перевіряючи, наскільки воно гостре.

— Тепер доведеться шкребти або починати спочатку.

Веляс сів навпроти княжича.

— Або перемалювати, — сказав він, відпивши чаю.

Стьєрель глянув на нього спідлоба, нічого не відповів, відклав ніж і знову взяв чашу.

— Фортеця на сході? — запитав Веляс, опустивши погляд на карту.

Стьєрель торкнувся скроні.

— Щоб тримати велетнів і чугайстрів під контролем. Гадаю, вона значно полегшить переправлення військ і провіанту, а згодом дозволить централізувати навколишні землі й підтримувати князівський порядок. Крім небезпечних істот, там живе чимало людей. Їхнє переселення може спричинити багато проблем, тож краще дозволити їм залишитися на своїх землях.

— А що за укріплення ви додали на заході?

— Веландор не викликає довіри. Треба бути готовими.

Веляс хмикнув.

— Гадаєте, князь схвалить?

Княжич відповів одразу:

— Імператор.

— Вам не варто втручатися у справи людей, — суворо мовив Веляс. — Якщо фортеця ще частково зачіпає наші інтереси, то додаткові укріплення на заході магістрат може розцінити як порушення домовленостей.

Стьєрель відставив чашу й поклав руки на бильця стільця.

— Наразі я лорд Гримбура. Це входить до моїх обов'язків.

Веляс усміхнувся.

— Передусім ви княжич. Титул лорда — тимчасовий.

Княжич відвернувся.

— Тоді чого від мене очікують?

Веляс відповів спокійно:

— Правління. Ваше князівство населяють не смертні.

— У мене немає князівства, — заперечив Стьєрель. — А якщо людям я й не потрібен, то мені взагалі нічим займатися.

Веляс похитав головою.

— Ви спадкоємець, а отже, у вас є князівство. Справи безсмертних можуть здаватися чимось новим, але, повірте, вони мало чим відрізняються.

Стьєрель краєм ока глянув на нього.

— Спадкоємцем я був понад п'ятдесят років тому. Зараз — ні.

Веляс відпив чаю.

— А я був вашим наставником.

У день, коли Стьєрелю виповнилося сім років, пана Веляса призначили його наставником — людиною, відповідальною не лише за освіту хлопця, а й за підготовку до ролі голови Обсидіанового двору. Сам Веляс жив у палаці родини Вальдернів ще задовго до народження Стьєреля й уже мав досвід виховання спадкоємців. Свого часу він навчав і батька Стьєреля — Ервіна Вальдерна. Коли Ервін очолив Обсидіановий двір, Веляс став його радником, а згодом, коли настав час, повернувся до обов'язків наставника нового спадкоємця.

У родині Вальдернів високо цінували покору, тому маленький спадкоємець часто залишався на самоті, раз за разом вивчаючи правила. Це привчило його до стриманості й слухняності. Та наодинці з наставником правила змінювалися.

— Князем морів ви не станете, це правда, — додав Веляс. — Але ще щонайменше кілька десятків років ви представлятимете князівський вінець. І ваш погляд має бути спрямований саме сюди.

Він указав на схід — туди, де Стьєрель позначив фортецю.

Веляс знав, що княжич усе розуміє. Схоже, той лише вирішив перевірити, де проходить межа. Малювати на карті й діяти — різні речі. Якщо відкрити сховище робіт Стьєреля, там знайдеться не одна сотня, а можливо й тисяча подібних чернеток. Його карти були настільки точними, що одного разу, коли батько зайшов провідати сина, а замість нього знайшов на столі дві карти прикордонних земель півночі, на засідання Великої Ради зрештою потрапив доопрацьований варіант, створений Стьєрелем. На щастя, тоді він працював під наглядом Веляса і не додавав до карти власних задумів.