Глава 10. Наречена княжича без варти. Частина 2

Чоловік із довгим темним волоссям, одягнений у чорне вбрання зі срібними застібками й ланцюгом через груди, дивився просто на неї. Позаду нього стояли кілька слуг і вартових. Він підняв руку, наказуючи їм залишатися на місці, а сам перевів погляд на капітана й рушив уперед.

Міккель неквапливо обернувся.

— Пане Веляс, — привітався він.

— Капітане Міккель, — відповів чоловік у чорному, зупинившись за кілька кроків від нього.

Пан Веляс був вищим за Міккеля, тож тому довелося трохи підвести голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

Поруч із ними Веселина здавалася зовсім маленькою й не намагалася привертати до себе увагу. Та без неї все одно не обійшлося.

— Пані Веселино, — звернувся до неї Веляс.

Його голос звучав м'яко й шанобливо, разюче відрізняючись від стриманого, твердого тону, яким він щойно привітався з Міккелем.

— Добрий вечір... — відповіла Веселина, схиливши голову.

Щось підказувало їй, що все має бути навпаки. Якщо вже вона вирішила привітатися поклоном, доречніше було б зробити реверанс. Але інстинкт самозбереження не схвалював жодного жесту, який можна було б витлумачити як зверхність або виклик.

Хто такий пан Веляс, вона не знала. Та, судячи з кількості людей, що його супроводжували, він мав стояти вище за звичайного капітана. Принаймні так це виглядало.

Дивно, що ніхто з них не вклонився іншому. Так було б легше зрозуміти, чи правильно вона визначила їхнє становище. Хіба що вони були рівні за статусом.

— Сподіваюся, я не завадив вам? — спитав пан Веляс.

— Я саме збирався провести пані Веселину до її покоїв, — відповів капітан Міккель.

Пан Веляс усміхнувся.

— Вам пощастило, що саме я зустрів вас тут. Інші, побачивши пані в такому вигляді, могли б неправильно вас зрозуміти.

Веселина опустила очі й лише тепер усвідомила, що весь цей час була лише в білій туніці. Хоч вона й сягала щиколоток, та навряд чи такий вигляд можна було назвати пристойним. До цієї миті їй було не до того, але слова пана Веляса змусили її спалахнути від сорому.

— Перепрошую за це зауваження. Пані, вам не варто залишати покої без сукні й супроводу. Лорд Стьєрель терпляче ставиться до своїх людей, але не раджу випробовувати межі дозволеного. Особливо вам.

Капітан Міккель відвернувся й поклав руку на руків'я меча, усім своїм виглядом показуючи, що Веселина його не цікавить.

— Я зустрів пані в коридорі.

Пан Веляс кивнув.

— Не сумніваюся. Це точно була не таємна зустріч із нареченою нашого пана.

— Пані заблукала, — коротко відповів Міккель.

Перш ніж заговорити, Веляс тихо зітхнув.

— Пані, якщо ви не заперечуєте, одна з моїх служниць проведе вас до покоїв. А ви, капітане, потрібні мені. Справа невідкладна.

Міккель зиркнув на Веляса з неприхованою зневагою.

— У мене теж є невідкладні справи, наглядачу. Гадаю, ваша може зачекати до ранку.

Веселина не стала чекати, чим закінчиться розмова між капітаном і паном, і поспішила відповісти сама:

— Дякую, пане Веляс.

Ця істота лише грає роль звичайного капітана. Найімовірніше, вона заздалегідь відчула наближення Веляса й тому приховала свою ауру. Чому чоловік у чорному має над ним таку владу — питання, яке зараз могло зачекати. Якщо пан Веляс здатен відвернути увагу мора, треба скористатися цією нагодою й повернутися до Вілемири.

Веселина зробила реверанс і швидко рушила геть.

Пан Веляс усміхнувся й кивком наказав одній зі служниць провести пані. Жінка одразу підлаштувалася під крок Веселини.

Капітан Міккель, не відводячи від неї погляду, теж провів її стриманим поклоном.

Щойно постаті Веселини й служниці зникли в темряві коридору, пан Веляс повернувся до своєї світи, а тоді звернувся до Міккеля:

— Капітане, це наказ. Ходімо зі мною.

Міккель не поспішав підкорятися.

— Заради чого ви заманили мене?

Пан Веляс зупинився й озирнувся через плече.

— Заманив?

Капітан підійшов ближче й глянув на нього спідлоба.

— Не прикидайтеся. Квітку налякали ви, а не я.

Веляс заклав руки за спину й спокійно рушив далі.

— У мене й думки не було лякати пані Веселину. Я лише хотів привернути вашу увагу. Схоже, мене неправильно зрозуміли. Пані Веселина опинилася не в тому місці й не в той час. Звичайний збіг обставин.

Капітан криво всміхнувся й пішов слідом.

— Авжеж... — промовив він, ще міцніше стискаючи руків'я меча. — То яка невідкладна справа привела вас до мене?

— Поговоримо про це в кабінеті, капітане, — коротко відповів Веляс.

***

Лише тепер Веселина по-справжньому усвідомила, наскільки близькою була до смерті.

Та розслаблятися ще рано.

Якщо служниця пана Веляса побачить вартових, що лежать на підлозі, що вона подумає?

Певно, одразу здійме галас.

Перебравши в голові кілька варіантів, Веселина зупинилася.

Служниця, не підводячи очей, тихо спитала:

— Пані, все гаразд?

— Так, — відповіла Веселина й обернулася до неї. — Далі я піду сама.

Вона намагалася сказати це якомога впевненіше. Слова мали прозвучати як наказ, що не підлягає обговоренню.

Не вийшло.

Голос звучав тихо й неприродно, ніби вона переконувала саму себе.

— У мене наказ пана Веляса. Вам небезпечно ходити замком самій. Вибачте, пані, але я проведу вас до покоїв, — з усією повагою відповіла жінка, не підводячи погляду.

Так чи інакше, далі їй іти не можна.

— Скажіть пану Велясу, що ви довели мене і зі мною все гаразд. Мої покої вже поруч, там і моя варта. Немає про що хвилюватися.

— Пані...

— Усе добре. — Веселина ледь усміхнулася. — Дякую вам. Повертайтеся.

— Ні, пані...

Служниця вперто не погоджувалася залишити її.

Веселина відчула, як починає дратуватися.

— Це наказ, — уже твердіше сказала Веселина.

Цього разу вийшло краще. Вона не раз бачила, як так говорили Стьєрель і пан Вейріх. Навіть пан Веляс не сказав нічого зайвого, коли служниця одразу рушила за нею.