Глава 10. Наречена княжича без варти. Частина 1

Вілемира безтурботно спала.

Веселина не могла не радіти, що сестрі справді стало краще. Дівчинка вже не здригалася від найменшого дотику, удари більше не завдавали їй того нестерпного болю, що раніше. За весь час перебування в замку вона жодного разу не знепритомніла, а від синців залишилися лише спогади.

Та те, що Веселина чула за вікном...

Це не був сон. І не випадковість.

Щось там було.

А може, воно й досі поруч?

Якщо воно проникло до кімнати, то вже встигло сховатися. А якщо ні? Якщо вона проникла не сюди, а до її розуму, нав'язуючи те, чого насправді немає? Перевірити це буде значно важче.

Та чи безпечно взагалі перевіряти?

Веселина вдивлялася в темряву, силкуючись розгледіти бодай щось. Марно.

Зібравшись із духом, вона прошепотіла закляття. Над долонею спалахнув маленький червоний вогник. Його тьмяного світла вистачило, щоб повільно обвести поглядом кімнату, зазирнути в кожен темний куток.

Нікого.

Серце вдарило сильніше.

Веселина різко опустилася навколішки й зазирнула під ліжко.

Лише пил.

Хоч вона й підозрювала, що істота могла сховатися саме там, зустрічатися з нею зовсім не хотіла. Десь у глибині душі вона гаряче сподівалася, що під ліжком нікого не виявиться.

Отже...

Якщо щось і було, то залишилося зовні.

Веселина підійшла до вікна.

Замкнене зсередини.

Вона простягнула руку до клямки, але так і не наважилася її торкнутися.

Раптом по тілу пробігли мурашки, а серце ніби пронизали сотні крижаних голок.

Це могло означати лише одне.

Мор був зовсім поруч.

Веселина перевела погляд на двері. Тьмяне світло вогника ледве сягало до них, але тривожне відчуття долинало саме звідти — з коридору.

Раніше вона ніколи не відчувала нічого подібного від вартових чи слуг, які постійно чергували поруч. Якщо мор був серед них, то вмів майстерно приховувати свою природу. А якщо ні... тоді це була зовсім інша істота, яка щойно прийшла.

Навіщо?

І чому вирішила з'явитися саме тепер?

Зібравшись із думками, Веселина підійшла до дверей і тихо прочитала закляття.

За мить із коридору долинуло кілька глухих ударів.

Вона обережно відчинила двері.

Усі, хто стояв на варті, міцно спали.

Веселина швидко перевірила кожного.

Ніхто з них не випромінював аури мора. Звичайні люди.

І все ж відчуття чужої присутності нікуди не зникло.

Вона повільно оглянула коридор.

Нікого.

Мори не здатні ставати невидимими.

То невже вона помилилася, і потвора залишилася за вікном?

Ні.

Запах старого металу, змішаний із гнилим листям і ледь відчутними нотками озону, ніби після близького удару блискавки, долинав із темряви попереду.

Залишати сестру саму небезпечно. Та, зважаючи на те, що Веселина вже скористалася магією, ще одне закляття нічого не змінить. Питання лише в тому, чим намалювати захисний символ.

Дівчина повернулася до кімнати й освітила її вогником. У повітрі досі стояв запах гарячого воску.

Віск.

Використавши його залишки, Веселина нанесла на двері магічний символ і тихо прочитала закляття. Цього мало вистачити, щоб на кілька хвилин захистити Вілемиру. Поки діятиме символ, до кімнати не зможе увійти ніхто — ні мор, ні людина. Потім він зникне сам.

Веселина рушила вперед, готуючись до нового закляття. Минулого разу, під час першої зустрічі зі Стьєрелєм, вона схибила й ледь не прирекла на смерть і себе, і його. Вдруге такої помилки вона не допустить.

Поколювання в серці ставало дедалі сильнішим. Разом із ним наростав і страх, від якого серце билося швидше.

Вже близько.

Веселина притиснулася до стіни й обережно визирнула з-за рогу.

Біля виходу стояли вартові.

Вона примружилася. Від них відчувалося щось схоже на ауру морів, але це було не те.

Поколювання в серці раптом зникло. Разом із ним щезли й мурашки, що досі не сходили зі шкіри.

Невже її помітили? Чи саме чудовисько причаїлося десь за дверима?

Веселина вже набрала повні легені повітря, щоб нарешті видихнути з полегшенням, але горло раптом стиснулося так, що вона не змогла вимовити й звуку.

Просто перед нею стояв чоловік, лише трохи вищий за неї. Хвилясте русяве волосся спадало йому до плечей, а сірі очі із цікавістю дивилися на дівчину.

Вона навіть не помітила, як він опинився поруч.

Саме підкрався. Інакше це не назвеш.

Хто він?

Не встигла Веселина й слова сказати, як усе тіло напружилося. Холод блискавкою пробіг уздовж хребта.

Запах старого металу.

Від нього?

— Вибачте, я... я... — почала вона, намагаючись опанувати себе. — Не туди звернула.

А що ще можна сказати? Заблукала. Найпростіше пояснення.

— Але все гаразд. Моя кімната он там. Вибачте, якщо налякала.

Веселина схилила голову й спробувала прослизнути повз незнайомця. На ньому був білий одяг, поверх якого проходили шкіряні ремені з литими металевими накладками. З піхов виглядав меч, а його руків'я було оздоблене сріблом.

Не звичайний слуга.

І вона щойно сама сказала йому, де живе.

Веселина вже вирішила, що дорікатиме собі потім, коли холодні пальці раптом міцно стиснули її зап'ясток.

Хватка була залізною. Вирватися неможливо.

Дівчина підвела погляд. Серце шалено калатало.

— Я покличу варту... — вихопилося в неї перше, що спало на думку.

Лише вимовивши це, вона згадала про закляття.

Запізно.

Вона стояла надто близько до цієї істоти. У неї не було жодного шансу щось зробити.

Краще б вона залишилася у своїй кімнаті.

— Ти хто? — спитав чоловік.

Веселина ковтнула.

— Наречена лорда. Мені боляче! Відпусти!

Вона смикнула руку на себе, намагаючись вирватися. Марно. Пальці незнайомця навіть не здригнулися, а його обличчя залишилося незворушним.