Глава 9. Нічний гість. Частина 2

Вілемира дзвінко сміялася, намагаючись вихопити з рук служниці ляльку. Та навмисне тримала її трохи вище, змушуючи дівчинку смішно підстрибувати, а потім із удаваною поразкою віддала іграшку. Вілемира одразу притиснула її до грудей, ніби здобула найбільший скарб.

Усмішка торкнулася губ Веселини. Вона відійшла до вікна.

Денне світло заливало кімнату. Дівчина поклала долоню на широке кам'яне підвіконня й повільно провела пальцями вздовж його краю.

Жодної пилинки.

Погляд сам собою ковзнув за вікно. Порожнє подвір'я. Мури. Трохи далі — кілька вартових. І більше нікого.

Біля замку не росло жодного дерева, гілки якого могли б торкатися вікон.

Та минулої ночі щось... або хтось стукав. Терпляче, кілька хвилин.

Вона так і не ворухнулася. Лежала із заплющеними очима, притискаючи сестру до себе й удаючи, що нічого не чує.

Стук повторився ще кілька разів, а потім настала тиша.

Вранці покоївка навстіж відчинила вікно, впускаючи свіже повітря. За ним нікого не було.

І зараз — теж.

Веселина нікому не сказала про нічний стукіт. Якщо це було те, про що вона подумала... Слуги неодмінно знайдуть якесь пояснення: вітер, птах чи щось інше.

А якщо вона помилилася...

Скажуть, що їй просто наснилося.

Може, так і було?

Веселина ще раз глянула на безмовне подвір'я й міцніше обійняла себе за плечі, намагаючись зігрітися. Холод, що зародився десь під ребрами, повільно розливався всім тілом.

— Лорде, — пролунав позаду голос служниці.

Веселина обернулася. На порозі стояв Стьєрель.

Вілемира відклала ляльку й підвелася.

— Стьєрель? — здивувалася вона.

Хлопець усміхнувся.

— Я прийшов навідати вас.

Вілемира глянула на сестру.

Веселина ще мить дивилася на Стьєреля, аж поки в її голові не пролунав голос пана Вейріха: «Пані має...»

Цього разу реверанс вийшов значно впевненішим, ніж уперше. Рухи все ще залишалися трохи скутими, проте Веселина вже не втратила рівноваги й не збилася посеред поклону.

— Лорде, — привіталася вона.

Стьєрель хотів усміхнутися, але стримався.

— Пані.

Веселина спідлоба глянула на хлопця, перш ніж випростатися й прийняти звичну поставу.

— Я сподіваюся, що більше не побачу пана Вейріха на заняттях.

— Він настільки нестерпний?

Стьєрель підійшов ближче. Веселина на мить перевела погляд на вікно, а тоді знову подивилася на хлопця.

— Ти бачив його погляд? Краще вже смерті в очі зазирнути.

Стьєрель не відповів. Замість цього перевів погляд на дівчинку, яка мовчки спостерігала за їхньою розмовою.

— Я чув, Вілемірі вже значно краще.

— Так, — відповіла Вілемира. — Як учора.

Дівчинка схопила ляльок і стрибнула на ліжко, повертаючись до гри.

— Каже, що нічого не змінилося, — мовила Веселина. — Принаймні гірше не стало. Пан Мирослав обіцяв завтра випустити її на двір. Особисто поведе гуляти.

— Ти підеш із ними? — спитав Стьєрель.

— Дивне питання. Звісно, — відповіла Веселина. Після короткої паузи додала: — І... ти теж приєднуйся.

Стьєрель на мить розгубився. Такого запрошення він не чекав. Спершу збирався триматися осторонь і лише непомітно наглядати за дівчатами, але тепер відмовлятися було б дивно.

— Дякую, — мовив він.

Не затримуючись на цій темі, Стьєрель одразу перейшов до іншого:

— Я хотів дещо повідомити. За тиждень у замку відбудеться бал. На честь наших заручин...

— Заручин? — не втрималася Вілемира.

Веселина різко зиркнула на сестру.

— Вілемиро, не підслуховуй!

— А я й не підслуховую! Ви дуже голосно розмовляєте... — кинула дівчинка.

Веселина звернулася до служниці:

— Маріє, візьмете її, будь ласка?

— Так, пані.

— Ти мене віддаєш? — перепитала Вілемира.

Марія підійшла до дівчинки, простягнувши руку.

— Пані, саме час обрати десерт на вечерю.

Вілемира ще мить дивилася на Веселину, а потім перевела погляд на Марію.

— Так, пішли.

Вона не взяла служницю за руку, а сама зіскочила з ліжка.

Веселина знову подивилася на Стьєреля.

— Ти сказав бал?

Хлопець кивнув.

— Так. Невеликий. Радше формальність, але важлива. Я й сам хотів від нього відмовитися. Зрештою, ти вже сказала, що краще зустрітися зі смертю.

Веселина ледь усміхнулася й похитала головою.

— Поганий із тебе лорд. Що від мене знадобиться?

— Нічого особливого.

— Усміхатися, мовчати й тихенько сидіти? — з усмішкою припустила Веселина.

На губах Стьєреля промайнула ледь помітна усмішка.

— Пан Вейріх тебе цьому вчить?

Дівчина сіла на край ліжка.

— Це один із його уроків. Я не заперечую. Мовчати в мене виходить непогано.

Стьєрель уважно глянув на неї, але нічим не виказав, що щось помітив.

— Гадаю, цього разу мовчати не вийде.

Веселина ледь звузила очі. Опустила погляд і сильніше стиснула в пальцях край ковдри. На мить замислилася, а тоді знову підвела очі на Стьєреля. Лише тепер згадала: навіть у власній кімнаті не годилося сідати раніше за княжича — спершу слід було запропонувати місце йому, а вже потім сідати самій.

Стьєрель не вважав її необізнаність ні проблемою, ні тим більше провиною. Та думка про управителя замку, якому доручили навчити дівчат придворних правил, уже не здавалася такою бездоганною. Ідеальний образ, що склався в нього раніше, поволі тріскався.

— Але ти впораєшся, — після короткої паузи сказав він. — Пан Вейріх допоможе тобі підготуватися.

Веселина не почула в його словах справжньої впевненості. Різко звелася з ліжка, на мить завмерла, а тоді підійшла до столу. Залишатися на місці раптом стало нестерпно — і соромно.

Її водночас і зачепило, що Стьєрель так прискіпливо поставився до цієї помилки, і огорнуло почуття провини перед паном Вейріхом. Адже саме такі, здавалося б, прості речі — коли й де можна сісти, після кого, коли слід мовчати, а коли говорити, — він пояснював чи не найпершими. Та хіба можливо запам'ятати все з першого разу?