Глава 9. Нічний гість. Частина 1

Пан Вейріх ішов попереду, але не зводив уваги з хлопця. Недбало зав'язаний хвіст, верхні зав'язки сорочки залишилися розв'язаними, а на рукави й дивитися страшно. Він одягнувся так, ніби взагалі не дивився в дзеркало.

Перше, з чого почалося навчання молодого учня, якого княжич Стьєрель хоче бачити майбутнім управителем замку, — бездоганний вигляд. Хто ж знав, що з усіх можливих кандидатів княжич обере саме цього бездара. Можливо, він зробив це навмисно?

Ні. Так думати не можна. У ньому точно є щось, чого Вейріх іще не розгледів.

Але... Навіть його хода...

Ця людина створена для того, щоб її терпіли. Хочеш ідеального слугу — не шукай його на невільничому ринку.

Пан Вейріх заплющив очі. Так чи інакше, його обов'язок — виховати гідного наступника. Саме йому доручили це непорозуміння, бо хто, як не він, зможе впоратися? На мить на його обличчі з'явилася усмішка.

Цей юнак, судячи з його слів, бачив Веляса. Цікаво, яку історію вигадали для нього? Сам наглядач іще працює над цим.

— Закінчимо з правим крилом, і я покажу тобі Півонієвий сад, — сказав пан Вейріх.

Велрат кивнув.

— Так, пане.

Вейріха перекосило від дзвінкого, високого голосу юнака. Жодної стриманості. Дай йому волю — і він, мов кінь, кинеться скакати луками весь день. На вигляд дорослий, а душею все ще дитина.

— Тільки ти й дванадцятеро слуг можуть заходити всередину, не рахуючи княжича, — Вейріх різко зупинився. — Ні гвардійці, ні радники, ні навіть княжич Ерлінгар не мають права переступити поріг, якщо на це не буде дозволу княжича Стьєреля.

Він зиркнув на учня.

Велрат не приховував широкої усмішки.

— Правила непорушні.

Цю фразу він уже встиг вивчити. Найулюбленішу у словниковому запасі пана Вейріха.

Пан Вейріх відвернувся.

— Правила непорушні, — повторив він.

Чоловік не поспішав рушати далі. Натомість завмер, наче статуя.

Велрат теж стояв мовчки. Спочатку так само рівно, але згодом його погляд сам почав ковзати навсібіч.

Така затримка, без жодних пояснень, не здавалася нормальною. Років сім тому він і його колишній пан так само йшли провулком, коли той раптом зупинився. Минуло лише кілька митей — і Велрата викрали, а вже наступного дня продали іншому шляхтичу.

Навряд чи ця історія повториться. Але ж має бути причина, чому вони стоять?

Велрат саме збирався запитати пана Вейріха, чого вони чекають, коли з іншого кінця коридору їм назустріч вийшов слуга.

Не підводячи голови й швидко перебираючи ногами, він стрімко наблизився.

— Пане Вейріхе! Княжич Стьєрель чекає вас у залі засідань.

Велрат випрямився.

Ось чого чекав наставник. Він почув його.

Велрат бачив княжича лише двічі: вперше — в день покупки, вдруге — коли той прийшов навідати чоловіка, який кілька днів піклувався про нього перед тим, як доставити до замку. Свого імені той так і не назвав, але, попри суворий вигляд, виявився напрочуд добрим.

Від думки, що він знову побачить княжича, всередині все стиснулося.

Пан Вейріх краєм ока глянув на хлопця, перш ніж рушити вперед.

— Велрат, ти зі мною.

Велрат кивнув і поспішив слідом.

— Навіщо ви потрібні княжичу?

Брова пана Вейріха смикнулася вгору. Питання прозвучало так, ніби він умів читати думки княжича. Не кажучи вже про те, що другий урок цей бовдур теж не засвоїв.

— Не запитуй, — голос чоловіка прозвучав спокійно. — Якщо княжич наказує — виконуй.

Наприкінці все ж відчувся докір.

Велрат закліпав і схилив голову. Наставник уже пояснював це.

— Вибачте... — тихо проронив він собі під ніс.

Ще не так давно він би чекав удару, і тіло досі пам'ятало це. Лише слова того чоловіка — «Не бійся» — давали впевненість, що цього не станеться. Зрештою, він заступник управителя замку, а не слуга чи раб.

От тільки б ще зрозуміти, що саме означає бути управителем замку.

***

Двері відчинилися.

— Управитель замку, — представив пана Вейріха вартовий.

Пан Вейріх зробив лише крок, як його тіло здригнулося.

Стьєрель сидів, упершись ліктем у стіл і підпираючи голову рукою, а поруч стояв чоловік із довгим волоссям кольору воронячого крила. Зверхній прищур жовтих очей майже одразу вп'явся у Вейріха. Темна аура гармоніювала з чорним одягом без жодної зайвої складки. Щільна тканина поглинала світло, залишаючи лише холодні відблиски на сріблі.

Він явив себе. Пан Веляс.

Пан Вейріх швидко приховав усмішку, що мимоволі з'явилася при вигляді наглядача, і схилився.

— Княжиче.

Велрат став на крок позаду й повністю повторив рух пана Вейріха, лише зрідка кидаючи короткі погляди вперед.

Стьєрель підвів очі.

— Проходьте.

Вейріх сів навпроти. Велрат залишився стояти поруч. Він ще не мав права сідати за один стіл із княжичем без прямого запрошення, як і дивитися йому в очі, доки той не звернеться до нього.

Велрат сховав руки за спину, нервово погладжуючи великим пальцем інший.

І княжич, і той самий чоловік — обидва перед ним.

Та жоден не звернув на нього уваги. Лише короткий погляд чоловіка в чорному — усе, що він отримав. Княжич не глянув і цього разу.

За ті дні, що він провів поруч із цим суворим чоловіком у чорному, Велрат звик до напруження. Але те, яким воно стало тепер, не йшло ні в яке порівняння. Вейріха він знав недовго, проте цього вистачило, щоб зрозуміти: вивести його з рівноваги чи змусити нервувати непросто. Чоловікові в чорному це вдалося без жодних зусиль.

Вейріх стиснув пальці так сильно, що один зісковзнув під тиском, і долоня мимоволі стиснулася в кулак.

Та, схоже, все, що цікавило чоловіка в чорному, — княжич. Він майже не зводив із нього погляду.

Стьєрель відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, немає потреби представляти вас один одному.

Пан Вейріх глянув на чоловіка в чорному.