Глава 8. Прощання перед заручинами. Частина 2

Щелепа напружилася так, що на вилицях виступили жовна. Міккель сидів за столом, розглядаючи мапу навколишніх земель. Та думками він уже бачив мертву жінку. Її обличчя ще не мало рис, але бажання побачити його й власноруч стерти з цього світу ставало дедалі сильнішим.

Поруч стояв хлопець із темним хвилястим волоссям, тримаючи в руках срібний кубок. Він теж намагався роздивитися мапу, але Міккель раз у раз крутив її й пересував, не затримуючи на одному місці.

— Тварина! — гаркнув він, простягнувши руку.

Хлопець поспіхом подав йому кубок. Міккель зробив ковток і повернув його назад.

— Ерік, правильно? — спитав Міккель.

— Так, капітане, — рівно відповів хлопець.

— Як гадаєш, де ця шльондра може ховатися?

— Гадаю, десь у лісі, пане.

— Я теж так думав. Але якби вона була в лісі, ми б уже її знайшли.

Хлопець знизав плечима.

— Ви знайшли б її, якби вона ховалася в якомусь із сіл...

Міккель усміхнувся.

— Вважаєш, у лісі є місця, де можна сховатися від нав?

— Якщо ця жінка настільки вправна, то знайшла б таке місце.

Міккель грюкнув долонями по столу. Хлопець здригнувся від несподіванки й часто закліпав.

— Ти правий. Ці нещасні на все здатні, — тихо промовив Міккель.

Він випростався.

— Але чомусь я впевнений, що в лісі її немає. Вона ховається серед людей. А отже — в якомусь селі.

Міккель схопив мапу й сунув її в руки Ерікові, а сам підійшов до вікна.

— Давай, прояви себе. Знайди мені цю покидьку. Княжичі точно знають, що культ досі не знищений. Часу небагато. Ця небесна потвора має померти.

Ерік ковтнув, поставив кубок на стіл і уважно розгорнув мапу.

Після того як Міккель розповів йому про те, що сталося вночі, він мимоволі втягнув Еріка у власну брехню. Хлопець уже думав доповісти про це княжичу Стьєрелю або Ерлінгару. Але не зараз. Поки в його грудях б'ється звичайне людське серце, це надто небезпечно. Міккель і оком не змигне, як вирве його. І тоді яка вже різниця, що станеться з ним потім?

Можливо, Міккеля й покарали б за це. Але навряд чи вбили б. А якщо й убили? Мертвому байдуже, хто помре після нього.

Якщо й розповідати, то лише після перетворення. Тоді їхні сили хоча б зрівняються.

— Ти чого? — Міккель зиркнув на Еріка.

— Нічого. Просто думаю.

— Я знаю, на що ти здатен. І знаю, про що ти думаєш.

Міккель підійшов упритул до Еріка й уп'явся поглядом у його зелені очі.

— Але найближчі років десять ти будеш моїм заступником. А може, й довше. І тільки мені вирішувати, чи вартий ти перетворення.

Ерік притиснув мапу до грудей, наче щит. Відступати він не збирався, але й видати себе не міг.

Міккель продовжив:

— Гвардієць. Субкровний. Постлюдина. Ось усе, на що ти можеш розраховувати. Княжич не дасть тобі стільки своєї крові, щоб зрівняти тебе із собою. А значить, ковтати доведеться мою. Ти ще багато чого не знаєш. Тож будь обережний.

Він усміхнувся, сів на своє місце й закинув ногу на ногу.

— То що скажеш? Уже маєш якісь думки?

Ерік не міг відірвати погляду від Міккеля. Лише почувши своє ім'я вдруге, він отямився.

— Еріку! — гаркнув Міккель.

Хлопець розгорнув мапу й опустив очі.

— Гадаю, нам варто обшукати всі села. І зробити це вдень. Найімовірніше, саме від ранку й до заходу сонця вона найменше чекатиме удару. Уночі я б на її місці не висовувався.

Міккель торкнувся підборіддя.

— Слушно кажеш. Напевно, щось та й вийде з тебе.

Він вирвав мапу з рук Еріка й кинув її на стіл.

— Дванадцять сіл. Я піду через захід на північ, а ти — через схід на південь. Треба вигадати пояснення, навіщо ми залишимо замок. Упоратися маємо за день-два, не більше.

Хлопець стиснув кулаки й підійшов ближче. Міккель скоса глянув на нього.

— Можемо сказати, що ви вирішили показати мені навколишні землі, щоб я на власні очі побачив усі пости… І навчився керувати навами.

Міккель засміявся. Ерік нерозуміюче звів брови.

— Ти розумніший, ніж здається. Не лише силою й спритністю можеш похвалитися. Але можеш не сподіватися — нави тобі не підкоряться. А щодо решти...

Він підвівся й поклав руку на плече Еріка, повільно стискаючи пальці.

— Я приймаю цей план.

Спочатку Ерік терпів. Та що сильніше він пручався, то міцнішою ставала хватка Міккеля. Невдовзі хлопець опустився на коліна. Губи залишалися щільно стиснутими, хоча обличчя вже перекосилося від болю, що пронизував м'язи.

— Будеш вірно служити — неодмінно станеш капітаном, — сказав Міккель і нахилився до самого вуха Еріка. — Таким, як ми, світить столиця.

Міккель відпустив хлопця й завів руки за спину.

— Я передумав. Триматимеш наші секрети під замком.

Ерік підвівся, тримаючись за плече й навіть не намагаючись поворухнути рукою.

— Станеш мором. Я переконаю княжича. Безсмертя в обмін на вірність. Справедлива плата, — сказав Міккель.

Він клацнув пальцями, і на кінчику одного виступила кров. Потім засунув палець Ерікові до рота.

— Ковтай.

Хлопець не міг відмовитися. Але кров швидко скінчилася. Міккель витягнув палець — той уже був цілий, наче нічого й не сталося.

— Гидко? — Міккель підморгнув.

Ерік нічого не відповів. Вираз його обличчя говорив сам за себе.

Та вже за мить біль зник. Хлопець кілька разів поворухнув плечем, не вірячи власним відчуттям.

Міккель усміхнувся, вже тримаючи кубок біля вуст.

***

Дівчина не встигла увійти, як опинилася в міцних обіймах.

— Веселино! — із широкою усмішкою привіталася сестра.

— Вілемиро! — відповіла Веселина, підхопивши її на руки. — Ти почуваєшся краще?

— Так, — відповіла дівчинка й задригала ногами, прохаючи, щоб її відпустили.

— Ти вся… липка? — відсахнувшись, спитала Веселина.

— Дивись, що мені приніс пан Вейріх! — дівчинка стиснула кулачки й застрибала на місці.