Глава 8. Прощання перед заручинами. Частина 1

Безкінечні кімнати, зали, надто довгі коридори. Відтоді як Веселина залишила сестру наодинці з лікарем, вона не промовила й слова, поринувши у власні думки. Принаймні так це виглядало.

Кілька разів дівчина зупинялася, але ненадовго. Вона дивилася у вікна, на вартових, на зайнятих своєю роботою слуг. Інколи переводила погляд на Стьєреля.

Хлопець ішов позаду, не наближаючись. Він уважно спостерігав за Веселиною. Вона не була схожа ні на налякану, ні на розгублену. Її поведінка не дивувала, лише породжувала запитання. Якби судити з того, як вона поводилася в кімнаті, можна було подумати, що через все пережите вона не зовсім опанувала себе. Та зараз її розум здавався ясним. І прогулянка замком, яку сам Стьєрель запропонував, дедалі більше скидалася на спробу побачити й запам'ятати все з першого разу.

Стьєрель усміхнувся. Він і сам жив у замку ненабагато довше за Веселину, але досі іноді губився й знав далеко не все.

Зрештою він наздогнав дівчину.

— Тобі подобається?

Веселина навіть не глянула на нього, зацікавлено зазираючи в прочинені двері.

— А?

— Замок. — уточнив Стьєрель.

— Непоганий. — Веселина рушила далі. — Але ззовні виглядає краще.

Стьєрель відвів погляд.

— Напевно.

Веселина посміхнулася.

— Це справжній лабіринт. Як тут жити? Хоча ні... Це цілий світ. Або ліс.

— Звикнеш.

— Не впевнена. Де тут кухня?

— Чесно кажучи, я ще не знаю.

Веселина різко зупинилася.

— Не знаєш?

Вона вперше подивилася йому в очі. Стьєрелю стало ніяково.

— Не доводилося туди заходити.

Веселина легенько торкнулася його плеча.

— Ти ж сказав, що покажеш замок. І... де саме?

Погляд Стьєреля мимоволі опустився на її руку. Помітивши це, Веселина одразу прибрала її й, відвернувшись, знову пішла вперед.

Хлопець важко зітхнув.

— Ти любиш читати?

Дівчина трохи схилила голову, ледь усміхнувшись.

— Не сказала б, що багато.

— Тоді, може, малюєш?

Веселина хитнула головою.

— То ти й далі мене розпитуватимеш чи все-таки покажеш замок?

Стьєрель потер перенісся.

— Вибач. Насправді я хотів не лише прогулятися з тобою. Є ще дещо.

Веселина вдала зацікавленість, завернула за черговий ріг і вперлася в глухий кут.

— Дещо ще? Це стосується моєї сестри?

Стьєрель ледь помітно пожвавішав. Принаймні тепер вона не могла просто піти далі.

— Певною мірою. Але нічого страшного.

Веселина розвернулася до нього.

— Ммм...

Хлопець завів руки за спину.

— Мій брат сьогодні залишає замок. Я хотів би, щоб ти провела його разом зі мною.

— Навіщо? Хочеш нас познайомити?

— Не зовсім.

— Тоді як це розуміти?

— У нього складний характер. Найімовірніше, він навіть слова тобі не скаже. Йому важливо лише побачити тебе.

— То навіщо чекати його від'їзду? Давай познайомлюся з ним зараз.

Веселина знову рушила, ніби вже знала, куди треба йти.

Стьєрель зупинив її.

— Ні. Краще не варто.

Дівчина звела брови.

— Тоді яка різниця? Можемо взагалі не знайомитися.

Обличчя Стьєреля стало серйознішим.

— Це потрібно. Невже так складно? Достатньо, щоб ти просто постояла поруч.

Веселина похитала головою.

— Краще знайдемо кухню.

Дівчина зробила крок.

Стьєрель залишився на місці й кинув їй услід:

— Для мене це важливо.

Веселина завмерла.

— І для вас теж, якщо ти хочеш, щоб Мирослав і далі допомагав Вілемирі.

Дівчина глянула на нього через плече, а тоді повернулася.

— І що це означає?

Стьєрель відповів не одразу.

— Мій брат не такий, як я. З ним краще не сперечатися. Він хоче лише побачити тебе. А я не хочу, щоб він побачив тебе раніше часу. Вибач...

— За що ти вибачаєшся?

— То ти зробиш це чи ні?

Погляд Веселини розфокусувався. Вона дивилася кудись повз нього.

Дивні звичаї. За перший день у замку їх точно не зрозуміти. Але для Стьєреля це, схоже, справді важливо. До того ж вона була йому винна.

— Так. Я допоможу тобі.

Морів вона так і не знайшла. Як і будь-яких слідів їхньої присутності. Можливо, їх тут просто немає. Або вони ховаються на іншому поверсі. Цікаво, скільки їх узагалі в цьому замку? Три? П'ять? Якщо навіть тут ці створіння воліють не показуватися на очі, значить, на те є причина.

Стьєрель усміхнувся.

— Дякую.

Веселина усміхнулася у відповідь.

— Усе-таки варто знайти кухню. Я й уночі можу зголодніти. Якщо мені можна вільно ходити замком, із цим не повинно бути проблем.

Хлопець кивнув і рушив уперед.

— Зараз знайдемо.

Залишалося тільки, щоб Ерлінгар нічого не запідозрив.

— Є дещо, про що ти маєш знати перед зустріччю з моїм братом.

Не кажучи вже про правила, встановлені в замку. Стьєрель не сумнівався, що Вейріх зробив усе, що було в його силах. Та цього, схоже, виявилося недостатньо.

***

Кімната була великою й розкішною. Блискучий шовк, килими з сотнями візерунків, великі скляні вікна — усе нагадувало частину казкового світу. Після виснажливих уроків Стьєреля це здавалося ковтком свіжого повітря. Там усе зводилося до одного: цього не можна, того теж, і так теж не можна.

Веселина стояла рівно, трохи опустивши голову. Її роль звели до декорації — навіть говорити не дозволялося.

Вона відчувала на собі презирливий погляд пана Вейріха. Звістка про те, що княжич особисто дав їй урок манер, вивела його з себе. Незворушне обличчя раз по раз кривилося у гримасі вдаваної ввічливості. Схоже, він досі не зміг із цим змиритися.

Для людини, яка звикла доводити все до ідеалу, нездатність пояснити гостям навіть елементарні правила була справжнім ляпасом.

Веселина важко зітхнула й перевела погляд кудись між фіранками.

— Ти схвильована, — раптом озвався Стьєрель.