Глава 7. Два княжича, один трон. Частина 2

Ерлінгар прямував до своєї кімнати, коли тінь в одному з кутів коридору ожила.

Він зупинився. Лише очі зрушили з місця, ковзнувши по високому чоловікові з бездоганно вкладеним волоссям.

— Вейріху?

— Княжиче. — Чоловік схилив голову, сховавши одну руку за спину.

Ерлінгар кивнув.

— Можеш говорити.

Вейріх підняв погляд.

— Я стежив за дівчатами всю ніч. Нічого цікавого для вас.

— Лякав?

— Не більше, ніж ви наказали. Схоже, це звичайні люди. Діти їхнього віку не мають достатньо розуму, щоб довго щось приховувати, і вже мали б себе проявити. Не під час купання, не під час вечері, не під час сну — нічого підозрілого я не виявив.

Ерлінгар відвів погляд, але не схоже було, що збирався йти.

Вейріх продовжив:

— Їхні думки теж чисті.

— Ти кажеш мені не все.

Ерлінгар зиркнув на Вейріха.

— Кажи.

Вейріх не поворухнувся.

— Я думаю, княжич Стьєрель грався з моїм розумом. На це вказують провали в пам'яті та невластива мені поведінка. Але цих доказів замало для звинувачення, тому я вирішив поки що вам про це не повідомляти. Також я не можу виключати, що й ви використовуєте мене, попри мою відданість. Але я розумію.

Ерлінгар відповів не одразу:

— Твоя інтуїція ще жодного разу мене не підвела. Слідкуй за моїм братом. Якщо він вирішить і тебе позбутися... не чини опору. Нехай відчуває себе в безпеці.

— Так, пане.

Ерлінгар пройшов повз.

— Веляс так і не показався?

— Ні.

— Але він у замку. — Княжич скоса глянув на Вейріха.

— Гадаю, це наказ княжича Стьєреля. — Той замислився.

Ерлінгар усміхнувся.

— Уявімо, що цієї розмови не було.

Вейріх схилив голову, а коли княжич відійшов достатньо далеко, примружився й подивився йому вслід.

На мить йому здалося, ніби він щось хотів сказати.

Але думка вже вислизнула.

Він знову щось забув.

***

Кімната потопала в напівмороку. М'яке ліжко, великі подушки, кілька ковдр — речі знайомі, але наче несправжні.

Веселина вже не спала й дивилася, як спить Вілемира.

Не здригається, не хмуриться крізь сон, не шепоче щось у маренні. Погляд сам затримувався на її обличчі, і напруга поступово відступала.

Хотілося вірити, що цього разу все буде інакше. Але ці стіни...

У кімнаті було тепло, та сам замок теплим не здавався.

Веселина лише на мить відволіклася, коли Вілемира поворухнулася і щось тихо пробурмотіла собі під ніс.

Тіло відреагувало раніше за думку. Веселина вже хотіла схопити сестру, але, озирнувшись, побачила легку усмішку на її обличчі.

Вілемира перевернулася на інший бік, обійнявши подушку. Усмішка так і залишилася.

Це було найдорожче, що мала Веселина.

І все ж...

Вона торкнулася волосся сестри, обережно поправила пасмо, потім взяла її за руку й повільно провела пальцями до долоні.

Веселина звела брови.

Обережно підняла руку Вілемири.

Пальці були трохи холодніші, ніж зазвичай.

***

— Не варто соромитися, бери ще, якщо хочеш.

Дівчинка відкинулася на спинку стільця, перебираючи пальцями темне волосся.

Вілемира усміхнулася, взяла ще одне тістечко й запила чаєм шматочок медового пирога.

— Ніколи такого не їла! Усе так і тане в роті.

— І не дивно, — відповіла дівчинка. — Не всім це дозволено.

Вілемира на мить вигнула брови.

— Не всім?

Дівчинка нахилилася ближче й прошепотіла:

— Тільки таким, як ми. І тобі.

Вона підвелася й розвела руки, вказуючи на двох інших дівчат поруч.

— Ти наша подружка. Тепер ти серед нас. Залишайся довше — і все це стане твоїм назавжди.

Перша дівчинка мала волосся кольору стиглої пшениці та небесно-блакитні очі. Вона майже не говорила, натомість постійно стежила за тим, як лежать прибори, раз у раз вирівнюючи їх. Їла теж неквапливо: не торкалася нічого нового, поки не закінчувала з попереднім.

Друга дівчинка з волоссям кольору осіннього лісу також мовчала, але здавалася цікавішою. Смаколики в її руках перетворювалися на іграшки. Вона поєднувала їх між собою, викладала на тарілці химерні візерунки й лише потім з'їдала, щоразу вдихаючи аромат кожного шматочка. Її горіхові очі час від часу зупинялися на Вілемирі, але майже одразу ховалися.

— Знаєш, що таке вічно? — спитала дівчинка з темним волоссям, блиснувши карими очима. — Це дуже довго. Згодна?

Вілемира зніяковіла.

— Ну... так...

— Тільки попроси — і все це прийде до тебе.

Дівчинка знову сіла на місце й узяла сирне тістечко, щедро намащуючи його кремом.

— У кого попросити? — спитала Вілемира.

— У тих, хто знає наш секрет, — відповіла дівчинка.

— Який секрет?

Вілемира зацікавлено відклала солодощі.

— Хочеш знати? — Дівчинка підвела очі. — Але нікому не можна розповідати.

— Не скажу! — поспішно відповіла Вілемира.

— Навіть сестрі?

Брови дівчинки здивовано піднялися.

Вілемира відвернулася й сховала руки під стіл.

— Так...

Дівчинка схилила голову набік, не зводячи з неї очей. Після короткої паузи усміхнулася.

— Ми феї.

Вона ковзнула поглядом по дівчатах поруч і знову подивилася на Вілемиру.

— Знаєш, хто це?

— Ні...

— Ті, хто виконують бажання. Не просто так, звісно. Але для тебе ми зробимо виняток. Ти не така, як інші. І заслуговуєш на це.

Вілемира не всиділа на місці.

— Я можу забажати все, що захочу?

Дівчинка кивнула.

— Так. Тільки не одразу. Почнемо з чогось невеликого, добре?

Вілемира сіла рівніше.

— Так.

Дівчинка вказала на стіл.

— Наприклад, із тістечок. Так?

Вілемира відповіла не відразу. Її плечі трохи опустилися.

— А як скоро я зможу забажати... своє бажання?

Дівчинка наповнила гранатовим соком келих, який досі залишався недоторканим.