Глава 7. Два княжича, один трон. Частина 1

Ще до того, як перші промені сонця торкнулися тронної зали, Стьєрель уже сидів на троні.

Він прийшов сюди глибокої ночі й увесь цей час провів на м’якій подушці.

Стьєрель знав: якщо з’явиться пізніше, Ерлінгар займе це місце.

Тепер такої можливості в нього не було.

Навіть якщо брат спробує послатися на свій статус першого спадкоємця, Стьєрель не поступиться.

Він розплющив очі.

У коридорі вже лунали кроки.

Впевнені і виважені.

Той, хто наближався, не поспішав, але й не барився. Вартові й, судячи з усього, пан Вейріх ішли слідом, намагаючись не відставати й мимоволі підлаштовуючись під його ходу.

Ерлінгар увійшов до зали сам. Наче до власної кімнати.

Усі інші залишилися за дверима.

Спершу він оглянув приміщення і лише потім перевів погляд на Стьєреля.

— Вітаю, княжиче.

Ерлінгар схилився в поклоні.

Від цієї демонстративної ввічливості по спині пробіг холодок.

Стьєрель випрямився й трохи підняв підборіддя.

З висоти трону Ерлінгар здавався маленьким. Це додавало впевненості.

Але навіть маленька істота могла бути небезпечною.

— Вітаю, брате.

Ерлінгар випрямився й неквапливо почав підніматися сходами до трону.

— Тобі личить. Зверхність. Якби ми не були знайомі, я б вирішив, що переді мною сам імператор Альрік.

Стьєрель байдуже сперся на руку.

— Не варто згадувати діда в спробах мене зачепити.

Ерлінгар усміхнувся.

— Це був комплімент.

Стьєрель краєм ока глянув на брата. Хотів щось сказати, але передумав.

Лише спостерігав, чекаючи, що той зробить далі.

Ерлінгар не став затримуватися поруч. Обійшов трон і влаштувався за його спинкою, майже повністю сховався з поля зору.

— Я чув, Міккель уже повернувся, — сказав він, визирнувши збоку.

— Знаю, — відповів Стьєрель, змінюючи положення.

— У тебе великі вуха.

Ерлінгар знову сховався за троном.

— Зробімо вигляд, що мене тут немає.

Стьєрель примружився.

Тієї ж миті він відчув наближення когось іншого.

Швидко.

Нахабно.

Мов буревій, той нісся сюди.

Міккель мав час до ранку, але саме доручення не потребувало стільки часу. Він затримався.

Кутики губ Стьєреля то сіпалися в усмішці, то знову завмирали.

Він закинув голову назад, зосередившись на одній думці: не можна сміятися.

Ерлінгар усмішки не приховував.

Він відчував нетерплячість брата й, схоже, насолоджувався нею.

Сам же залишався незворушним. Навіть перестав дихати й зупинив биття серця, щоб нічим не видати своєї присутності.

— Міккель Ісаксон! Капітан загону винищувачів! — оголосив вартовий, відчинивши двері.

Міккель зупинився.

Перш ніж увійти, надав обличчю спокійного виразу й лише тоді переступив через поріг.

При одному погляді на нього Стьєрель забув про усмішку.

Зухвалість, що читалася в очах Міккеля, викликала лише гнів і роздратування.

Він сильніше відкинувся на спинку трону, стискаючи підлокітники.

Міккель низько вклонився.

— Княжиче!

Привітання прозвучало швидше, ніж він збирався.

Його погляд мимоволі смикнувся вбік, а спина застигла в поклоні.

Усю ніч Міккель шукав небесну пані.

Допити. Кілька будинків довелося спалити. Одне село теж.

І що в результаті?

Нічого.

Жінка наче крізь землю провалилася.

Пояснення цьому він не знаходив.

— Капітане, — голос Стьєреля прозвучав бездоганно ввічливо.

Серце Міккеля завмерло саме собою. Усмішка миттєво з’явилася на його обличчі.

Він випрямився, поправив волосся й підняв погляд.

І натрапив на порожні очі.

Княжич навіть не дивився на нього. Його погляд був спрямований кудись повз. У нікуди.

Міккель не зміг витримати цього погляду й майже одразу відвів очі.

У залі стало надто тихо.

Лише у вухах продовжували звучати голоси.

«Ми не знаємо ніякої небесної пані».

«Хто така ця пані?»

«Чорні очі? Такі рідко зустрінеш».

«Не вбивайте! Я нічого не знаю».

Міккель усміхнувся.

З-під лоба глянув на Стьєреля, а тоді задер голову так високо, як тільки міг.

— Культисти знищені, мій княжиче. Всі до єдиного. Всі мертві. Ми знищили всіх.

Він говорив упевнено, без жодної паузи.

Замовк.

Та відлуння його голосу ще блукало залою.

— Ваш наказ виконано, — додав Міккель легко й уважно стежачи за Стьєрелем.

На мить вираз обличчя княжича змінився. Брови ледь помітно піднялися. Тепер він був зацікавлений.

Усмішка Міккеля стала ширшою.

Але вже за секунду Стьєрель повернув собі звичну невимушеність.

— Це гарні новини, — сказав він.

Міккель хмикнув.

— Чудові.

Стьєрель відвів погляд убік.

— Отже, ціла ніч?

— Ніч? — перепитав Міккель.

Авжеж, усе мало закінчитися значно швидше. З огляду на те, скільки підготовки вже було проведено, так воно й мало статися.

Так і було б.

Якби не з’явилася та вдарена в голову небесна пані.

Міккель заклав руки за спину й випростався.

— Я не дав нашим ворогам легкої смерті. Використав увесь час, дарований вами.

Стьєрель повільно перевів на нього погляд.

— Як добре, що не виникло жодних проблем.

— Так, княжиче, — відповів Міккель, усміхнувшись і оголивши зуби.

— Ти чув, брате?

— Так, брате, я чув.

Чоловічий голос пролунав із-за трону.

Неочікувано.

Навіть моторошно.

— Князь буде задоволений.

Ерлінгар вийшов зі своєї схованки.

Сонце вже піднялося достатньо високо, і світло від вітража впало йому на спину.

Міккель не міг як слід розгледіти його обличчя, але цього й не було потрібно.

Сама постать справляла належне враження.

— Перший княжич! — Міккель низько схилився в поклоні.