Глава 6. Писар Гримбурського замку не встиг сховатися від зливи. Частина 2

Пролунав хруст.

За ним — глухий удар тіла об землю.

— Небесна пані... — тихо промовив Міккель.

Він зробив кілька кроків і присів біля Милоліки.

— Тепер можеш говорити.

Милоліка мовчала.

Вона відчувала, що здатна говорити, але не могла поворухнутися. Не могла навіть повернути голову, щоб побачити, що сталося із сестрою.

— Страшно. Розумію, — сказав Міккель. — Але на твоєму місці я б розповів усе.

Він змусив її подивитися собі в очі.

— Скажи мені, хто така Небесна пані. І де її знайти.

Милоліка ковтнула й тихо відповіла:

— Небесна пані — одна зі служительок світців. Вона сама так каже. Живе в селі неподалік звідси.

Міккель фиркнув.

— Значить, сама світцем не є?

— Ні. Вона відьма, — слухняно відповіла Милоліка, не чинячи жодного опору.

— І що ти про неї думаєш?

— Думаю, вона хоче стати світцем. Але всі світці давно мертві. Немає нікого, хто міг би її благословити.

Міккель задоволено кивнув.

— Ти повинна знати її справжнє ім’я. Як вона виглядає?

Милоліка спробувала відвести погляд, але не змогла. Доводилося дивитися просто в очі істоти, яка щойно вбила її сестру.

— Імені не знаю. У неї довге темне волосся. І чорні очі. На зріст приблизно як я.

Міккель підвівся й озирнувся на гвардійців.

Під час пожежі він бачив п’ятьох чоловіків і одну жінку. Волосся тієї жінки важко було назвати темним, а очі точно не були чорними.

— Ти покажеш мені, де живе ця пані.

— Не зможу. Я не знаю.

Міккель нахмурився.

— Як це — не знаєш?

— Небесна пані рідко довго залишається в одному вигляді. Постійно змінює зовнішність. І до завтра, найімовірніше, вже буде іншою.

Міккель знову присів поруч і взяв дівчину за підборіддя.

— Коли ти бачила її востаннє?

— Два дні тому.

Міккель усміхнувся.

— Зрозумів.

Він обережно поклав голову Милоліки на землю. Брудна дощова вода одразу підступила до її обличчя, просочилася в ніс. Дівчина намагалася затримати дихання, але марно.

Міккель ледь помітно повів рукою.

Гвардієць зрозумів наказ без слів.

За мить усе скінчилося.

Міккель навіть не озирнувся. Він підійшов до порога будинку й уважно оглянув приміщення.

Його увагу привернули клапті тканини, поруч із якими лежали засушені трави та квіти. Потім погляд опустився на пошкоджені дошки підлоги.

— Ламай, — кинув він, відступаючи вбік.

Гвардієць підійшов і кількома ударами вирвав дошки.

Під ними ховався невеликий сховок.

Дерев’яна скриня.

— Відкрий.

Гвардієць підняв кришку й різко відсахнувся.

Усередині лежало кілька засохлих квітів білого маку.

Не чекаючи нового наказу, він схопив скриню й жбурнув подалі від будинку.

Та вдарилася об землю і розлетілася на друзки. Квіти розсипалися слідом.

Міккель рушив до входу.

І відразу відчув спротив.

Ледь помітний, але безсумнівний.

Будинок все ще не хотів його впускати.

Усмішка на його обличчі стала ще ширшою.

— Спаліть усе, — наказав він.

***

Ерлінгар сидів на стільці, відкинувшись назад, і ліниво перегортав сухі сторінки книги. Потемнілі від часу, вони здавалися надто крихкими — необережний дотик міг їх знищити. На столі стояв срібний кубок, уже порожній.

Двері відчинилися.

— Ти не поспішав, — сказав Ерлінгар.

Стьєрель нічого не відповів. Неквапливо підійшов до столу й сів навпроти брата.

— Сьогодні погода несподівано зіпсувалася, — промовив Ерлінгар повільно, наче між іншим.

Він не дивився на Стьєреля, лише ковзав поглядом по рядках книги. Та не читав — Стьєрель це бачив. Ерлінгара зараз не цікавило, чим закінчиться чергова історія нерозділеного кохання. Але й показати, що чекав на цю розмову, він теж не хотів. Літери були зручною схованкою.

Стьєрель відчув, як наростає роздратування, і змусив себе не виказати цього.

— Її важко передбачити, — кинув він.

Ерлінгар підняв погляд. Лише на мить, а потім знову повернувся до книги. Але Стьєрель уже встиг знітитися.

— Ти приїхав не один. Не розповіси, хто ці дівчата? — спитав Ерлінгар, перегортаючи сторінку.

Стьєрель відкинувся на спинку стільця й видихнув.

— Ніхто з сьогоднішнього дня.

— Ти знаєш, я не люблю вгадувати.

Ерлінгар знову перегорнув сторінку.

Так швидко не читають. Він точно не читає. Втім, і не схоже, що намагається вдавати зацікавленість книгою.

— Якщо вони ніхто, їм тут немає місця, — сказав Ерлінгар, зупинившись.

Стьєрель хмикнув.

— Це вирішувати мені. І вони залишаться.

Брови Ерлінгара ледь помітно піднялися.

— На яких правах?

Стьєрель нахилив голову. Він і так збирався все розповісти, але не в такому тоні.

— Одна з них — моя майбутня дружина.

Ерлінгар завмер. Його пальці міцніше стиснули книгу.

Стьєрель усміхнувся.

— Крім того, я передав Вейріху на навчання хлопця, який найближчим часом має його замінити. Він, напевно, вже повідомив тебе про це. А ще я обрав гідного кандидата в гвардійці. Гадаю, післязавтра він пройде посвячення й приєднається до наших лав. Загалом...

Ерлінгар посміхнувся й перегорнув сторінку, не давши Стьєрелю договорити.

— Отже, знайшов. Усіх.

Він хмикнув.

— І слугу, і гвардійця, і дружину. Ти давно це придумав?

Стьєрель не відповів одразу. Намагався дивитися на брата, але погляд раз по раз зісковзував убік.

— Мене не треба вчити.

Ерлінгар закрив книгу й поклав її на стіл.

— Ти вже дорослий. Так.

Він нахилився ближче.

— Це все?

Стьєрель глянув братові в очі.

Зібрані. Холодні, як лезо.

Він завмер, і лише за мить зміг опанувати себе.

— У тебе немає причин залишатися.

— А чи потрібні вони мені?