Глава 6. Писар Гримбурського замку не встиг сховатися від зливи. Частина 1

Звичайний одноповерховий будинок із похиленим ґанком. Прості вікна без прикрас, за якими чорніла порожнеча. Нічого особливого. Та щось у цій картині не давало спокою.

— Пане, неподалік сюди прямують дві дівчини, — озвався голос позаду.

Міккель нашорошив вуха.

Поспішають. Одна біжить попереду, інша намагається не відставати. Сміються. Надто голосно для цієї години.

Збирали трави.

Дивний час для таких занять.

— Не дайте себе помітити, — кинув він.

Гвардієць схилив голову й безшумно рушив до решти.

Міккель ковзнув поглядом по гілці, на якій сидів, а потім знову подивився на будинок.

***

— Вибач, я мала тебе послухати. Мені здавалося, що ми встигнемо... — прошепотіла дівчина, вчепившись у дверну ручку.

— Відчиняй! На нас уже сухого місця немає! — роздратовано кинула інша.

— Не відчиняються... — панічно відповіла перша й заходилася ще дужче штовхати двері.

— Відійди.

Сестра відтіснила її вбік, узялася за ручку й потягнула двері на себе.

Ті відразу відчинилися.

Суворий погляд зустрівся з грайливими очима, у яких не було й натяку на сором.

— Справжня чарівниця, — всміхнулася молодша, розвівши руками. — Подумаєш, переплутала, в який бік відчиняти. З ким не буває?

— Заходь! — гаркнула старша.

Молодша здригнулася, мимоволі втягнула голову в плечі й поспішила досередини.

— А ти чого на порозі стала? Теж заходь, — не втрималася вона від насмішкуватого зауваження.

Схопивши перше, що трапилося під руку, дівчина почала витирати волосся, водночас роззираючись довкола. Це був їхній дім, але зараз він чомусь здавався чужим.

— Ведано, де ти поділа мої речі?

Друга дівчина вже перевдягалася. Знайдена в кімнаті сукня виявилася трохи замалою, але загалом сиділа цілком пристойно.

— Милоліко, почни вже думати. З чого б це мені брати твої речі?

Милоліка зупинилася біля дверей і сперлася плечем об одвірок.

— Можливо, тому що ти постійно береш те, що тобі не належить?

Ведана скоса глянула на неї.

— Дограєшся.

Милоліка лише розсміялася.

— Я жартую, Ведано.

Вона рушила далі шукати свої речі.

— Перевдягайся вже, — кинула їй услід Ведана. — Розносиш бруд по всьому дому.

— На себе подивися, — ліниво відгукнулася Милоліка.

Ведана опустила погляд. Сукня була чистою, зате ноги по коліна вкривала засохла багнюка.

— Відчуваю, хтось сьогодні залишиться без вечері.

Промовчати вона не змогла.

На той час Милоліка вже зазирнула до кухні.

— Ти не будеш їсти? Яка прикрість.

Ведана підійшла ззаду.

— Милоліко, — твердо промовила вона.

— Ведано? — та здивовано обернулася.

У відповідь Ведана жбурнула їй згорток одягу.

Милоліка спіймала його й хихикнула.

— Дякую!

З цими словами вона хутко побігла до кімнати.

Ведана видихнула й поклала руки на боки. Потім узялася шукати, чим вони взагалі вечерятимуть.

Раптом у двері постукали.

— А? Ми когось чекаємо? — спитала Милоліка, визирнувши з кімнати.

— Ні, — відповіла Ведана, прямуючи до входу.

— Небесна пані? — задумливо припустила Милоліка.

— Вона б себе не викрила.

Ведана вже притулила вухо до дверей.

— Хто там?

Знадвору озвався чоловічий голос. Тремтячий і явно наляканий.

— Впустіть, будь ласка.

Ведана насупилася.

— Кого саме я маю впустити?

У відповідь чоловік мало не зірвався на плач:

— Будь ласка, мені холодно! Моя карета перекинулася, коні втекли. Блискавки... Я боюся блискавок!

На той час Милоліка вже перевдягнулася й вийшла з кімнати.

— Ведано, хто там?

Дівчина глянула на сестру й знизала плечима.

— Якийсь чоловік. Каже, карета перекинулася.

— Карета?

На обличчі Милоліки знову з'явилася усмішка.

Вона підбігла до дверей.

— Гей, як вас звати?

Чоловік відповів не одразу.

— Владислав. Будь ласка, впустіть мене!

— Ви самі? — спитала Ведана.

— Я писар Гримбурського замку. Не встиг сховатися від зливи. Вдарив грім, коні злякалися. Де кучер — не знаю. Усе сталося надто швидко. Будь ласка!

Милоліка потягнулася до засуву, але Ведана перехопила її за зап’ясток.

— Не варто відчиняти.

— Але ж... схоже, він справді в біді.

Ведана схрестила руки на грудях і стишила голос:

— А якщо він...

Милоліка зрозуміла без продовження. Краєм ока глянула на двері й кивнула.

— У такому разі я піду дещо підготую.

Вона рушила до кімнати.

Ведана відійшла від дверей на кілька кроків.

— Ні. Не відчиню.

Милоліка зупинилася й озирнулася через плече. В її голосі вже звучала насмішка.

— А якщо він тоді зайде сам? Через вікно.

Ведана похитала головою.

— А якщо ні?

Милоліка награно замислилася.

— Тоді помре. Або вигадає щось інше. Треба діяти, Ведано.

Ведана опустила погляд у підлогу.

— Милоліко... Я хвилююся за тебе.

— Не варто. Я себе захищу. Тільки знайду намисто від привидів.

Дівчина зникла за дверима кімнати.

Ведана все ж усміхнулася.

Потім тихо підійшла до входу й знову притулила вухо до дверей.

— Ви ще там?

Чоловік відповів уже слабшим, уривчастим голосом:

— Так... Але, здається, мені недобре. Дуже недобре...

Не встиг він договорити, як над лісом гримнув грім.

Знадвору почувся переляканий крик.

Ведана здригнулася і майже не замислюючись відсунула засув.

На порозі стояв чоловік, промоклий до останньої нитки. Біле, дороге вбрання прилипло до тіла, мокре волосся спадало на обличчя, приховуючи більшу його частину. Він тремтів від холоду, обхопивши себе руками.

— Можна... увійти? — спитав він.

У ту ж мить його ноги підкосилися.