Глава 5. Наввипередки із зірками. Частина 2

Гвардієць присів поруч зі Стьєрелем.

— Пане?..

Стьєрель відкинув голову назад і подивився чоловікові в очі.

Той помітно здригнувся й мимоволі відсахнувся.

— Уже майже стемніло… А в лісі ходять чутки про чу… про диких звірів, які нападають на людей.

Стьєрель тихо розсміявся й підвівся, обтрушуючи одяг від пилу.

— Ти хотів сказати чудовиськ?

Гвардієць не наважився глянути йому в очі й лише відвів погляд убік.

Стьєрель легко торкнувся його плеча.

— У найближчій окрузі найстрашніше чудовисько залишилося в замку.

Гвардієць здивовано глянув на лорда.

Стьєрель уже неквапливо йшов до свого коня.

— Кого ви маєте на увазі, пане?

Він не відповів.

Гвардійці, які приїхали з ним, були людьми. Після повернення до замку їхня пам’ять однаково зникне.

— Ми їдемо? — запитав інший охоронець.

У цей момент скрипнули двері.

Веселина вийшла надвір.

Стьєрель зробив вигляд, ніби не почув запитання гвардійця й не помітив її появи. Лише почав повільно гладити коня по гриві.

Веселина швидко пробіглася поглядом по озброєних чоловіках і рушила вперед.

Гвардійці уважно стежили за Веселиною. Коли вона майже дійшла до Стьєреля, двоє найближчих охоронців одразу стали в неї на шляху.

Хлопець обернувся й сам рушив їй назустріч, жестом відсунувши варту.

На мить запала тиша.

Ніхто не поспішав заговорити.

— Я вислухаю тебе, — зрештою першою сказала Веселина.

Стьєрель коротко кивнув.

***

Тільки нога хлопця перейшла поріг, двері за його спиною грюкнули що є сили.

Стьєрель обернувся — Веселина мало не налетіла на нього.

— Це магія!

— Магія?

— А як ти це поясниш?!

Веселина швидко вивела Вілемиру з кімнати й закотила їй рукав вище ліктя.

Стьєрель тихо видихнув.

— Ти, мабуть, про те, як швидко подіяли ліки. Нічого дивного.

— Нічого? Її синці просто зникли!

Він склав руки на грудях.

— Так і мало бути.

Веселина коротко всміхнулася.

— Так і мало бути? Ти думаєш, я дурна?

Брови Стьєреля ледь піднялися.

— Ні.

Веселина відправила сестру до кімнати й зачинила двері.

— Тоді як це працює? Що це взагалі таке?

Стьєрель ковзнув поглядом по столу й стільцях біля вікна, тоді знову подивився на неї.

Веселина чекала відповіді й підійшла так близько, що між ними майже не лишилося місця. Якби він не знав її, вирішив би, що вона щось задумала. Та все одно інстинктивно відступив на крок.

— Я знаю не більше за тебе. Пан Мирослав сказав: якщо діагноз правильний, це має допомогти, і синці зникнуть. І… схоже, так і сталося.

Веселина насупила брови.

— Пан Мирослав? Хто він?

— Лікар, про якого я казав. Він не обіцяє швидкого одужання, але якщо ви переїдете до замку й дасте йому час, зробить усе можливе.

— Що?

Веселина кліпнула, ніби не одразу зрозуміла почуте.

— Ти сказав — переїдете?

Стьєрель кивнув.

— До замку?

— Саме так. Якщо ти не проти, звісно.

Дівчина відвернулася, притиснувши пальці до підборіддя. Стьєрель тим часом тихо рушив до столу.

— Стій, — озвалася Веселина.

Він завмер.

— Ти пропонуєш переїхати до твого замку, де твій лікар лікуватиме мою сестру. Я правильно зрозуміла? — вона глянула на нього через плече.

Стьєрель сів і втомлено потер перенісся.

— Саме так. Але часу в нас небагато.

Краєм ока він помітив, що Веселина вже знову дивиться на нього.

— Чому твоєму лікарю просто не приїхати сюди?

Стьєрель відвів погляд.

— Він не може. У нього достатньо роботи в замку. Крім того, твоя сестра має бути під постійним наглядом. Навіть уночі.

— Це…

Стьєрель не дав їй договорити. Прийом був до смішного схожий на те, як у таких випадках поводився Ерлінгар. Щоправда, зі Стьєрелєм той вдавався до цього особливо часто.

— Звісно, це незручно. Але інакше ти ризикуєш значно більше.

— Я не розумію…

— Таких людей, як ви, зустрічаєш нечасто.

Веселина питально звела брову.

— Непоганих, — уточнив Стьєрель.

Дівчина ледь усміхнулася.

— Я не знаю.

Стьєрель підвівся.

— Я не наполягатиму. Це лише пропозиція. Але, як на мене, єдине правильне рішення. Під наглядом пана Мирослава Вілемира зможе не лише боротися з недугою, а й жити нормально. Гратися з іншими дітьми. У замку їх небагато, але все ж…

Двері тихо скрипнули. Із темної кімнати визирнуло одне око.

Веселина помітила це, але майже одразу знову перевела погляд на Стьєреля. Він теж бачив Вілемиру, та не став звертати на неї увагу.

— Дядько хвилюватиметься. Нам потрібен час, щоб зібратися, — сказала Веселина.

— У замку є все необхідне. А дядькові ми надішлемо послання. Якщо ти згодна — вирушати треба зараз.

Стьєрель рушив до виходу.

— Накиньте щось тепле, — кинув уже біля дверей, і це прозвучало майже як наказ. — Вілемира сьогодні спатиме спокійно. А отже, і тобі не доведеться щоночі прислухатися, чи вона дихає.

Він потягнув ручку, і до кімнати ковзнуло прохолодне вечірнє повітря.

— Решту обговоримо вже в замку.

***

Ніч опустилася на ліс, і дощ знову припустив із новою силою. Кілька великих тіней мчали поміж дерев урівень із вітром. Здавалося, на їхньому шляху не існувало перешкод — стовбури, яри й повалені дерева лишалися позаду так легко, ніби їх узагалі не було.

Та щойно попереду виринула ріка, вершники різко натягнули поводи.

— Білий мак, — кинув один із них.

— Значить, ми близько, — відповів інший.

— Ці культисти відрізняються від інших, — сказав Міккель, зіскочивши з коня. — Тож якщо хтось із вас здохне, хай навіть не сподівається, що я повертатимусь за тілом.

Фраза прозвучала майже насмішливо.