Глава 5. Наввипередки із зірками. Частина 1

Він глянув на дівчину біля дверей, що затуляла вихід усім своїм тілом, ніби самим лише поглядом попереджала: «Лише крок — і вам не пощастить». Але вся ця рішучість виглядала радше незграбною спробою втримати ситуацію під контролем. Вона стояла надто напружено, надто прямо, наче не знала, що робити далі, окрім як залишатися на місці й удавати, ніби цього достатньо. У цьому було щось приречено-марне. Непрохані гості вже стояли в домі, і самій Веселині це, здається, було цілком очевидно. Але чужим Стьєрель себе не вважав.

Дівчина, схоже, не витрачала часу на зовнішність і навряд чи взагалі переймалася нею.

Веселина намагалася роздивитися все й усіх одразу, але вершників було понад десять. Коні то й діло били копитами об землю, неспокійно іржали й не поспішали заспокоюватися. Жодної темної сили не відчувалося, та сама картина виглядала тривожно. Зазвичай такі загони не зупинялися в глухомані, а якщо вже й доводилося — для господарів це рідко закінчувалося добре.

— Напевно, вже не час для гостей, — почав Стьєрель.

Його голос звучав спокійно й невимушено, ніби перед ним стояв давній друг.

Дивлячись на нього, Веселині на мить здалося, ніби перед нею знову той самий наляканий хлопчисько під деревом. Але важкий тупіт чобіт за його спиною одразу стер це враження, повернувши перед нею вже зовсім іншого Стьєреля.

— Навіщо ти приїхав?.. Навіщо ви приїхали?!

Веселина запитала різко, навіть не намагаючись пом’якшити тон, та одразу поспішила виправитися. У цю мить один із коней раптом сіпнувся й з силою вдарив копитами об землю. Гвардієць миттю схопився за вуздечку, заспокоюючи тварину, а інший, тихо посміюючись, штовхнув напарника в плече, через що той ледь не випустив прапор, який тримав у другій руці.

Дівчина мимоволі відволіклася, але Стьєрель навіть не глянув у бік метушні позаду. Його погляд залишався прикутим до Веселини — не зацікавлений, радше оцінювальний.

— Твоя сестра хвора.

Веселина знову перевела погляд на хлопця.

— Якщо й далі блукатимеш ночами лісом, нічого не зміниться. Навпаки, ти занадто ризикуєш. Усе ж нас обох важко назвати лицарями.

— Яка вам різниця?

— Хочу допомогти.

Дівчина посміхнулася, але в тій посмішці не було ані тепла, ані вдячності.

— Як довго?

— Що? — перепитав Стьєрель.

— Як довго ви збираєтеся допомагати, лорде?

Веселина відчула, як тепло торкнулося серця від слів про допомогу, але воно так само швидко зникло, залишивши по собі лише порожнечу. Від неї сльози самі навернулися на очі, і це викликало огиду. Багато хто хотів допомогти їм, чимало — навіть намагалися. Але все закінчувалося однаково. Від верховного Світця до знахарів — усі зрештою лише розводили руками й залишали Вілемиру на милість недуга. Єдиною, хто зміг бодай трохи просунутися в лікуванні, була бабуся. Та й то — цього виявилося замало.

А віри в інших у Веселини не було із самого початку.

— Стільки, скільки буде потрібно, — відповів Стьєрель.

Він майже не замислювався над відповіддю, але вже приблизно розумів, до чого веде ця розмова. І те, чим усе могло закінчитися, його зовсім не влаштовувало.

Веселина повільно видихнула.

— Дякую за ваші слова. Але вам час.

Стьєрель мимоволі усміхнувся.

Дівчина нахилила голову, не розуміючи, що сказала не так.

Хлопець розвернувся, піднявши руки догори.

— Напевно.

Він знову глянув на дівчину, але прислухався до того, що відбувалося всередині хати. Лише дитячий хрип — слабкий і нерівний. І більше нікого. Жодного зайвого руху, подиху чи серцебиття.

Щось не складалося. Минулого разу Веселина майже без вагань впустила його до хати, а тепер вперто затуляла собою двері, ніби там було що приховувати.

— Не пригостиш водою? У мене пересохло в горлі. До замку далеко, а наші запаси вже скінчилися.

Стьєрель кивнув на флягу біля пояса. З такої відстані важко було зрозуміти, порожня вона чи ні — треба бодай узяти до рук. Але навряд чи це виглядало б пристойно.

Веселина замислилася. Під час першої зустрічі Стьєреля довелося майже силоміць затягувати до хати, а тепер усе виглядало так, ніби він сам шукав приводу зайти всередину.

Відмовити можна. Але чи зупинить це його? Гвардійці мовчали, та дружніми зовсім не здавалися.

— Стій тут, — сказала дівчина.

Не встигла вона прочинити двері й зайти всередину, як Стьєрель рушив слідом.

— Я сказала — стій тут.

Веселина суворо зиркнула на нього.

Хлопець зупинився. На всяк випадок дівчина ще й зачинила за собою двері.

Проходячи повз кімнату Вілемири, вона на мить зупинилася, зазирнула всередину і, лише переконавшись, що сестра все ще спить, пішла на кухню.

Повернувшись, вона помітила, що двері відчинені. Але вона точно пам’ятала, як зачиняла їх. Щось у хаті здалося не таким, проте нічого підозрілого на перший погляд не впадало в очі.

Веселина вийшла надвір і швидко пробіглася поглядом довкола.

— Де ваш лорд?

Гвардійці одразу звернули на неї увагу, але ніхто не поспішав відповідати.

***

Вілемира лежала обличчям у подушку.

Стьєрель присів на край ліжка й обережно перевернув її до себе. Серце дівчинки билося нерівно — після кількох сильних ударів ніби завмирало на мить.

Він прислухався, звіряючи цей ритм зі своїм, і вже підніс палець до вуст, коли почув кроки біля кімнати.

Веселина пройшла повз двері.

На всяк випадок Стьєрель уже встиг сховатися за стіною.

Лише коли кроки стихли, він знову підійшов до ліжка й, ковзнувши рукою під потилицю Вілемири, притримав її голову.

Дівчинка ледь прижмурилася.

Щось тепле наповнило рот металевим присмаком. Водночас губ торкнулося щось прохолодне, і від цього вони почали повільно німіти.

Стьєрель обережно поклав Вілемиру назад на подушку й відступив на крок.

Вона привідкрила очі.

Тіло ще не встигло злякатися, як уздовж рук і ніг уже розлилася важка заспокійлива хвиля.