Глава 4. Вітер розносить прах. Частина 2

Стьєрель стояв на даху найвищої башти й дивився на ліс.

Звідси той уже не здавався безкраїм. Лише темна смуга на обрії, що повільно тонула під важкими хмарами.

Повітря стало густим і вологим.

Десь удалині вдарив грім. За кілька митей бліда блискавка розсікла небо, на мить вихопивши з темряви верхівки дерев.

До заходу сонця залишалося кілька годин.

Вітер смикав прапори над баштами, гойдав мотузки й розносив двором уривки голосів. Унизу все рухалося без зупину: слуги поспішали сховати речі від дощу, гвардійці виводили коней, біля воріт гриміли засуви.

Перші краплі дощу важко вдарили по каменю.

Стьєрель ще кілька секунд стояв нерухомо.

А тоді повільно відступив від краю.

Коли Міккель вийшов у двір, башти вже стояли порожні.

Він рушив до гвардійців, але раптом зупинився й підняв голову вгору, ніби щось змусило його озирнутися саме тепер.

Мокрі дахи. Темні прапори. Дощ.

Нічого більше.

Міккель затримав погляд лише на мить, після чого різко рушив далі.

— У нас небагато часу, — кинув він, наближаючись до гвардійців, що стримували неспокійних коней.

А Стьєрель у цей час уже спускався сходами вниз.

***

Вілемира сиділа на підлозі неподалік від сестри, обклавшись клаптиками тканини й сухими квітами, які вперто називала «лісовими духами». Вона швидко щось шепотіла їм під ніс, перебираючи маленькими пальцями, і тихо сміялася сама до себе.

Веселина час від часу поглядала на неї, розтираючи між долонями густу темну мазь. У хаті пахло полином і сушеним корінням. Гарячий віск, який вона щойно додала, теж домішався до цього запаху, але ледь відчутно.

Дівчина дістала з мішечка обезголовлене тільце бджоли й кинула до дерев’яної миски, повільно перемішуючи розчин. Потім із другого мішечка висипала щіпку мурах. Одна з них ніби ворухнула вусиком.

Веселина завмерла на мить, сильніше стиснула пальці й теж вмішала їх у розчин.

Вона простягнула руки над мискою й тихо прошепотіла закляття.

Потім обернулася до сестри.

— Не крутися.

Вілемира фиркнула, але слухняно підсунула ногу. Під коліном ще виднівся блідий слід від невдалої прогулянки. Учора він був темний, майже чорний.

Веселина обережно провела пальцями по шкірі, шепочучи старе бабусине закляття. Мазь швидко вбралася, і слід став іще світлішим.

— Бачиш? — Веселина ледь усміхнулася. — Майже зникло.

Вілемира одразу скочила на ноги.

— Я ж казала, що не болить.

Веселина підвелася й поправила їй волосся.

— Сядь. Я швидко.

— Якщо на вечерю не буде молока, я втечу в ліс. Може, мені пощастить зустріти привида.

Сказала вона так, ніби справжній привид тішив її значно більше, ніж молоко.

— Тоді я прокляну тебе на лисину, — без тіні жарту відповіла Веселина.

Вілемира голосно розсміялася.

Веселина мимоволі теж усміхнулася.

***

На кухні потріскував вогонь. Веселина розклала миски й повернулася до юшки, повільно помішуючи її дерев’яною ложкою. Час від часу вона дослухалася до сестри за стіною.

Вілемира й далі голосно гралася — то сміялася, то щось шаруділа, то знову починала шепотіти своїм «лісовим духам». Її розмови здавалися безкінечними.

Веселина мовчки дивилася, як юшка повільно закручується в казанку. Пара підіймалася вгору, розмиваючи погляд, і думки непомітно потягнулися за нею.

Лише коли ложка завмерла в руці, дівчина раптом зрозуміла, що навколо стало надто тихо.

Вона не помітила, коли саме перестала чути сестру.

— Вілемиро?

Відповіді не було.

Веселина поставила ложку й повільно витерла руки об фартух.

— Вілемиро?

Тиша.

Вона ще не встигла нічого подумати, як у грудях різко стиснулося.

Веселина швидко вийшла до кімнати.

Вілемира лежала біля лави.

Веселина підбігла й важко впала на коліна, схопивши сестру за щоки.

— Вілемиро. Вілемиро!

Жодної реакції.

Дихання було надто слабким.

Страх миттю пронісся тілом. Але часу вагатися не було.

Веселина схопила зі столу вузький мішечок із травами. Руки тремтіли, частина сушених рослин розсипалася по підлозі. Вона почала читати закляття, розкладаючи дрібні крихти трав по тілу сестри.

У голові лунав голос бабусі.

А перед заплющеними очима знову поставало майже синювато-бліде тіло Вілемири.

Той вечір не відпускав Веселину й повертався щоразу, варто було сестрі бодай десь ударитися.

Мати тоді заходилася в істериці. Батько тримав її, не підпускаючи ближче. А бабуся, захлинаючись диханням, читала закляття над Вілемирою, під якою калюжа крові розтекалася темною плямою.

Веселина не могла ані поворухнутися, ані відвести очей.

Вона навіть не пам’ятала, що тоді відчувала. Світ просто відкотився кудись далеко, ніби між ним і нею раптом виросла темна порожнеча, з якої вона мовчки спостерігала за всім.

І зараз, промовляючи ті самі слова, що колись бабуся, Веселина знову відчула це.

Ніби щось повільно тягнуло її геть від світу.

Але якщо вона піде… Вілемира тоді…

Веселина вже майже кричала — слова закінчувалися, плуталися, зривалися на хрип.

— Не забирай!

Вона притиснула долоні до грудей Вілемири й різко вдихнула. Гаряча хвиля болю пройшла по руках аж до плечей.

— Відкрий очі… будь ласка…

Голос зламався.

Нічого не відбувалося.

Тепер залишалося тільки чекати. Кілька секунд — і все стане зрозуміло.

Серце билося так сильно, що дихати ставало важко.

Раптом Вілемира різко вдихнула.

Веселина мало не впала від полегшення.

— Вілемиро!

Повіки дівчинки здригнулися. Вона скривилася, ніби прокидалася після важкого сну.

— Болить…

Веселина ледве стримала сльози.

— Де?

Вілемира повільно підняла руку й торкнулася боку.

— Я впала…