Глава 4. Вітер розносить прах. Частина1

Стьєрель сидів на вузькому підвіконні, впершись плечем у стіну. Без жодної емоції дивився у бік лісу.

Наказ уже був відданий. Цієї ночі культистів мали знищити.

Але думав він не про них.

Пальці повільно ковзнули по холодному краю рами.

Веселина та її сестра.

Підозра — річ уперта. Варто їй упасти на людину, і вона починає проростати навіть там, де немає жодного коріння.

Стьєрель на мить заплющив очі.

А якщо вони справді ні в чому не винні?

Від цієї думки він тихо всміхнувся й сперся лобом об холодне скло.

У відображенні його погляд завмер десь посеред кімнати. Думки тягнулися повільно й важко.

Часу ніколи не вистачає, аби справді все обдумати.

Поки одні шукають правильне рішення — інші вже діють.

Кілька людей помруть. Що з того?

Чим вони кращі за інших?

Стьєрель повільно підвівся з підвіконня. Кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись у підлогу.

«Нехай усе станеться так, як має бути…»

Він знову перевів погляд на ліс за вікном.

Хмари сходилися над ним, ховаючи останні промені сонця.

***

Смолоскипи горіли вздовж стін. Зала тягнулася вглиб холодним напівмороком. Посередині стояв довгий дубовий стіл. Ерлінгар і Стьєрель сиділи один навпроти одного, кожен зайняв центральне місце, та головним безсумнівно вважалося те, яке присвоїв собі Ерлінгар.

Попри те, що відтепер господарем замку був Стьєрель, як перший княжич, — це місце дісталося Ерлінгару без жодного слова чи суперечки. Якби Стьєрель прийшов раніше, Ерлінгар, ймовірно, не став би виганяти брата навіть попри свій статус. Правило «хто перший» між ними мало дивну вагу, але лише в межах родинних стін. На офіційних же застіллях усе вирішувала ієрархія.

Ерлінгар не торкався їжі, віддаючи перевагу вину. Його погляд майже не відривався від Стьєреля. Хлопець сидів із кам’яним обличчям, ні на що не звертаючи уваги. Це змусило Ерлінгара усміхнутися.

День, коли князь Ліодгар привів Стьєреля до палацу Великої Ради, він був майже таким самим. Тоді хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Світла шкіра з легким рум’янцем, гнітючі очі кольору похмурого неба. Здавалося, саме життя його не приваблювало.

— Це він. Завдяки йому місто вдалося взяти так швидко. Відтепер він твій учень, — кинув князь Ліодгар, штовхнувши Стьєреля в бік Ерлінгара.

— Він усе ще людина, — здивовано відповів Ерлінгар, і в його голосі майнула ледь помітна відраза.

— Як і ти. Донедавна, — князь Ліодгар більше не дивився на хлопців. Передавши плащ слузі, він одразу попрямував геть.

Стьєрель зиркнув на Ерлінгара спідлоба й одразу опустив погляд. Лише мить — але її вистачило, аби зрозуміти, наскільки небезпечним уже був цей юнак.

— Йди за мною, — сказав Ерлінгар, піднімаючись широкими сходами.

Минув рік відтоді, Стьєреля визнали другим княжичем і названим братом Ерлінгара. Його перетворення минуло без жодних ускладнень. Скуштувавши кров князя, він зрівнявся силою з Ерлінгаром, розділивши з ним зв’язок із тим, чиє ім’я й досі навіювало страх самими лише згадками.

Та, як це часто буває в родинах із кількома дітьми, хтось неминуче отримує менше уваги. Один стає гордістю сім’ї, інший — намагається не загубитися в чужій тіні.

Тепер, дивлячись на Стьєреля, Ерлінгар бачив той самий фасад, але доведений до майже неприродної досконалості. Очі, що колись нагадували сіре небо перед дощем, стали схожими на шторм із срібних клинків. Світла шкіра зблідла майже до сніжної білизни, а від колишнього рум’янцю лишився тільки спогад. І врода, якою природа щедро обдарувала цього юнака, тепер підкорювала не лише дівочі серця.

І все ж у ньому залишалося щось невдоволене. Щось, що не зникло навіть після безсмертя.

— Міккель чудовий, правда? — спитав Ерлінгар, доливаючи собі вина.

— Не помітив, — відповів Стьєрель.

Обід був традиційним способом привітати родича. Людська їжа для морів не мала жодного значення, як і алкоголь. Лише смак — той, що з роками ставав дедалі нуднішим. Тому подібні прийоми Стьєрель вважав марною тратою часу. Інша річ, якби вони були не самі й мусили грати звичайних людей. Але зараз, наодинці, кров у келихах здавалася б доречнішою.

Втім, чи мав він право сперечатися? Для тих, хто стояв на вершині влади, подібні формальності мали вагу. І Стьєрель, як частина цієї культури, був змушений приймати встановлений порядок.

— Якби ти не зник десь на цілий день, можливо, мав би іншу думку, — сказав Ерлінгар.

Він прибув майже одразу після Стьєреля, але того вже ніде не було. Галас здіймати не стали, як і посилати когось на пошуки. Зникнення Стьєреля в столиці давно стало буденністю. Чого не можна було сказати про причини цих зникнень і про те, чим він займався, коли ніхто його не бачив.

Стьєрель підпер голову рукою й повільно провів великим пальцем по скроні.

— Яка різниця? — спитав він, глянувши на Ерлінгара знизу вгору.

Ерлінгар зустрів погляд Стьєреля з ледь помітною насмішкою. Розповідати той явно не хотів. Принаймні — не зараз. Але маска все ж дала тріщину.

— Ти вже обдумав своє становище? — Ерлінгар узяв келих вина й відкинувся на спинку стільця.

Стьєрель на кілька секунд заплющив очі, і лише потім відповів:

— Немає чого обдумувати.

Відповідь виявилася навіть коротшою, ніж пауза перед нею.

Ерлінгар тихо хмикнув.

— Можеш не хвилюватися. Я скажу батькові, що ти доклав зусиль до знищення культу. Усе ж відповідальність за Міккеля лежить на тобі. І те, добре він упорається чи ні, оцінюватимуть насамперед тебе. Хоча, якщо князь запитає подробиці, приховувати нічого не стану.

Кутик губ Стьєреля ледь смикнувся.

— Не треба. Я сам відзвітую.

Цього разу Ерлінгар уже не приховував усмішки.

— Тобі потрібна дружина.

Стьєрель завмер.

— Як додатковий аксесуар, що приховає твою справжню сутність, — спокійно продовжив Ерлінгар. — Якщо вже грати людського аристократа, то до кінця. Потрібно відповідати всім традиціям. Хай більшість із них давно переписали, шлюб усе ще залишається важливою формальністю. Ти ж додаси це до свого звіту?