Глава 3. Резиденція непроголошеного імператора. Частина 2

Спершу Веселина побачила башти.

Темні й масивні, вони здіймалися над обрієм, мов уламки гірського хребта. За ними проступили високі стіни — важкі, складені з похмурого каменю, що навіть здалеку здавався холодним. Замок стояв серед відкритої землі, оточений ровом і широким порожнім простором, ніби сама місцевість відступила перед ним.

Не фортеця лорда.

Резиденція правителя.

Легендарний замок Альріка Ансгарсона.

Веселина мимоволі сповільнила крок. Серце стиснулося так різко, що стало важко вдихнути.

Скільки разів бабуся пошепки розповідала про це місце вечорами біля вогню? Про князя-ратника. Про непроголошеного імператора. Про замок, у якому нібито народилося зло цього світу.

Тоді це звучало як казка.

Тепер башти височіли перед нею насправді.

І від самого лише їхнього вигляду холод повільно поповз по спині.

Веселина не одразу помітила, як зупинилася. Погляд сам тягнувся до замку — до темних вікон, до важких стін, що в ранковому серпанку здавалися майже живими.

І раптом на її плече лягла рука.

Вона здригнулася й різко обернулася.

Стьєрель стояв зовсім поруч. Уперше за весь шлях його погляд не здавався настороженим чи відстороненим. У ньому з’явилося щось м’яке. Майже тепле.

Хлопець ледь усміхнувся.

— Дякую. Далі я сам.

І чомусь ці слова прозвучали не просто спокійно.

Як прощання.

— Сам? — перепитала Веселина, не приховуючи здивування.

— Так, — коротко відповів Стьєрель і рушив уперед.

Веселина ковтнула клубок у горлі, а тоді поспішно натягнула усмішку.

— Ну й добре. Як хочеш. Йди сам. Я свою обіцянку виконала.

Вона недбало махнула рукою й розвернулася до лісу.

Та кроку зробити не змогла.

Щось усередині вперто тримало на місці.

Веселина різко озирнулася.

Стьєрель уже віддалявся вузькою дорогою до замку. Не озираючись. Навіть не сповільнюючи кроку.

І від цього раптом стало порожньо.

Вона ще раз глянула на темні башти попереду.

Пальці самі стиснулися в кулаки так сильно, що нігті боляче вп’ялися в долоні.

Тоді Веселина різко розвернулася й швидко рушила назад до лісу.

— Дурень. Бовдур. — зло кинула собі під ніс.

Та чим далі вона йшла, тим сильніше всередині наростало роздратування.

І найгірше — Веселина зовсім не розуміла, чому злиться.

Від цього ставало лише гірше.

Стьєрель почув її слова.

Кутики його вуст ледь помітно сіпнулися в слабкій усмішці.

Та він не озирнувся.

Лише продовжив іти вперед — назустріч темним баштам на горизонті.

***

Один із вартових примружився, вдивляючись у самотню постать, що наближалася дорогою. Кілька секунд він мовчав, а тоді його очі на мить спалахнули тьмяним жовтим сяйвом.
Навіть птахи стихли.

Вартовий різко випростався.

— Відкрити ворота! — його голос важко вдарився об камінь. — Звільнити шлях княжичу! Княжич Стьєрель!

Майже одразу всередині замку загуркотіли механізми. Ланцюги зі скреготом натягнулися, і важка брама повільно рушила вгору.

Вартові швидко вишикувалися у два рівні ряди обабіч проходу. Чорні плащі ледь ворушилися від вітру, списи застигли в нерухомих руках, а погляди були опущені додолу.

Двір завмер у тиші.

Стьєрель не сповільнив кроку.

Лише коли він пройшов під аркою брами, холод каменю наче став густішим. Повітря тут тиснуло інакше.

Попереду вже чекав чоловік.

Високий, блідий, із довгим світлим волоссям, акуратно зачесаним назад. Темний одяг сидів бездоганно рівно, а в холодних блакитних очах не було нічого, окрім стриманої покори.

Він стояв у глибокому поклоні.

— Пане, — тихо промовив чоловік.

Стьєрель зупинився поруч, але відповів не одразу.

— Вейріхе.

Його погляд ковзнув до високого вікна неподалік. За темним склом нічого не можна було розгледіти, та щось там відчувалося неправильно.

Наче сама темрява по той бік дивилася у відповідь.

Вітер раптом стих.

Чоловік лише трохи підвів очі на Стьєреля.

— Княжич Ерлінгар чекає на вас.

***

Двері зали глухо зачинилися за спиною. Стьєрель завмер.

Усередині було прохолодніше, ніж зазвичай. Через незапалені вогні на колонах простір потопав у темряві, а вузьких високих вікон бракувало, щоб її розігнати.

Єдиним місцем, якому не потрібне було додаткове світло, залишався трон на підвищенні.

Позаду нього височіло велике вітражне вікно. Майстри справді постаралися: світло ламалося так, що падало просто на престол і того, хто на ньому сидів. З трону весь зал здавався відкритим, мов на долоні, а його господар — центром усього.

Трон...

Стьєрель знав, що в залі він не сам.

І відчував це.

Пальці неприємно заніміли. Для людини це, мабуть, було б схоже на страх. Після перетворення на мора відчуття змінилося, але менш огидним від того не стало.

Темна постать з’явилася з-за спинки трону.

Щойно чоловік зробив перший крок, світло впало на його обличчя.

Чисті, правильні риси. Темне волосся, акуратно заплетене назад. Байдужий погляд, у якому не читалося нічого.

Одяг глибокого синього кольору був позбавлений зайвих прикрас — важка тканина, шкіряні ремені, короткий плащ із застібкою з чорного оніксу. Усе в його вигляді говорило не про церемонії, а про зручність і практичність.

Меч пасував йому значно більше за будь-які коштовності. Права рука спокійно лежала на руків’ї, наче там їй і належало бути.

Та увагу привертала інша.

Ліва рука, схована за спиною.

Княжич Ерлінгар ніколи не ховав рук.

Стьєрель відвів погляд убік і рушив уперед.

Кутики вуст Ерлінгара ледь помітно смикнулися. Він неквапливо почав спускатися сходами.

Кроки глухо лунали залою.

І чим ближче Ерлінгар підходив, тим важче ставало дихати.