Глава 3. Резиденція непроголошеного імператора. Частина 1

Він не відривав очей. Уже бачив таке.

***
— Тримай.

Чоловік широко усміхався, ніби вони давно знайомі. Простягнув ляльку з ромбом на животі.

Місто шуміло. Гомін, сміх, вигуки. Прапори тремтіли над головами, люди тиснулися ближче до площі, намагаючись нічого не пропустити.

— Світло Богині захистить нас усіх! Ми вільні!

Стьєрель не розумів, від чого саме, та й не надто над цим замислювався. Однією рукою він тримався за наставника, а другою взяв ляльку й почав її роздивлятися. Груба тканина, темна нитка. На животі — ромб.

Злегка примружившись, він провів пальцем по перехрещених лініях, а тоді глянув на прапори. Той самий символ.

— Гарна, правда? — нахилився до нього чоловік.

Стьєрель кивнув.

— Богиня захистить тебе, — сказав чоловік.

Наставник міцніше стиснув руку хлопчика й ледь притягнув його до себе.

Поруч пролунало тихе, сухе:

— Кхм.

Батько вже стояв поруч — без жодного натяку на усмішку.

— Ходімо.

Стьєрель не сперечався. Батько завжди був суворим, але цього разу його обличчя здавалося ще похмурішим, ніж зазвичай.

Стьєрель востаннє глянув на площу, на людей, що раділи. Руки підняті вгору, обличчя сповнені захвату.

Свято тільки починалося.
Але… батько вже йде.

Він не розумів.

***

Та сама площа. Та замість радісних криків — мертва тиша. Люди стоять щільніше, без усмішок. На плечах — темні плащі, на тканині той самий знак: ромб із п’ятьма лініями всередині.

Стьєрель стиснув ляльку в руках.

— Зрадник, — сказав хтось.

Чоловік не підвищував голосу — в ньому й без того було достатньо вироку. Він опустив погляд у книгу й почав читати молитву, рівно й безжально. Слова не лунали — вони осідали в повітрі, важкі, мов попіл, і щезали, не залишаючи надії бути почутими.

Зв’язаний батько стояв на колінах, з опущеними очима. Він уникав поглядів натовпу. Поруч — дядько та кілька знайомих.

Стьєрель не рухався.

— Це неправда… — прошепотів він.

Ніхто не чув.

— Це неправда, — повторив тихіше.

Чоловік закрив книгу.
— Обсидіановий двір засуджено до знищення. Вся верхівка двору — до смерті. Виконати вирок негайно. В ім’я республіки! В ім’я Богині!

Сивий, широкоплечий кат без емоцій вийшов уперед. Від його меча, що щойно грівся у вогні, здіймався дим. Він навис просто над батьком.

***
Він не пам’ятав, як біг. Лише двері кімнати, які він різко відчинив. І тишу.

— Мамо?

Здавалося, в кімнаті нікого не було. Але… «Пані у своїй кімнаті», — сказала одна зі служниць.

Щось було не так. Вітер із вікна дув тривожно, холодно. Сонце здавалося ворожим.

— Мамо…

Він зробив крок — і зупинився. Не одразу зрозумів, що бачить.

Лише коли погляд опустився нижче…

Лялька вислизнула з рук і глухо вдарилася об підлогу.

***
Стьєрель кліпнув.

Хата знову була перед ним — свічки, стіл, стіни… і лялька.

Він підвівся, та, почувши кроки, одразу опустився назад.

Веселина повернулася.

— Вона вже заспокоїлася, — мовила Веселина, сідаючи. — Їй неприємно визнавати, що ти не привид. Думаю, вона все ще в це вірить… але вже не так вперто.

— Зрозуміло, — відповів Стьєрель.

— Ти не ображаєшся? — спитала Веселина.

Хлопець сидів напружено. Погляд був спрямований в одну точку — десь повз усе, що було перед ним, — але не тримався за неї. Наче очі дивилися туди, де вже нічого немає.

Обличчя залишалося спокійним.

Лише очі видавали інше: ледь помітна волога, майже згасла, тонка червоність по краях… і щось ще — невиразне, але достатнє, щоб вони виглядали не так, як зазвичай.

Стьєрель підняв голову.

— Ні. З чого б це? Ти мені допомогла.

Кутики його вуст ледь піднялися — занадто стримано, щоб це можна було назвати усмішкою.

Веселина відповіла тим самим.

— Ти виглядаєш задумливим, — вона підперла голову рукою. — Якщо не ми тебе образили, тоді що? Не хочеш спати на лаві? — брови ледь піднялися в грайливому натяку. — Не хвилюйся, я настелю кілька ковдр, буде м’яко.

Стьєрель знову опустив погляд.

— Дякую. Ні… Я просто… Напевно, втомився.

Веселина посміхнулася.

Стьєрель глянув на неї спідлоба.

— Що?

Дівчина відкинулася назад, розслаблено, але уважно.

— Ти завжди такий невпевнений?

Хлопець відповів не одразу.

— Тільки коли втомлений.

Веселина тихо хмикнула.

— Зрозуміло.

Стьєрель перевів погляд на ляльку.

— Гарна, — кинув він тихіше.

Веселина здивовано теж глянула на неї, вперше за розмову.

— Звичайна іграшка. Від бабусі залишилася.

— Я давно не бачив іграшок із символами. Та й ця… навряд чи дешева. На замовлення робили?

Веселина схрестила руки на грудях.

— Не знаю. Бабуся казала, що цей знак якось пов’язаний із Богинею світла. Але, якщо чесно, її послідовники після себе залишали більше крові, ніж світла. Тож… Богиня так собі.

Брови Стьєреля ледь піднялися. Занадто різко, як для культистки.

— Ти цікавишся ляльками? — спитала Веселина.

— Колись у мене була схожа.

— Вперше чую, щоб хлопець тримав ляльку.

— Серед знаті це не дивина. Але я не грався. Вона просто… була.

Він схрестив руки на грудях.

— Неважливо.

Веселина натягнула широку усмішку.
— Ти сам про це заговорив. Але гаразд. Якщо ти закінчив… — вона кинула погляд на майже порожню тарілку Стьєреля, до якої він, схоже, не збирався більше торкатися. — Я підготую все до сну.

***

Темні стовбури лісу врізалися в тьму, а між ними зрідка ковзав блідий місячний відблиск. Вітер то ворушив гілля, то знову стишався, і тоді дерева завмирали так, ніби вдавали мертвих.

Стьєрель сидів біля вікна, підперши голову рукою. Лікоть упирався в коліно, пальці торкалися скроні. Погляд залишався десь за шибкою, там, де чорнильна темрява зливалася в суцільну пляму.