Глава 2. Поріг. Частина 2

— Це смачно, — сказав він.

Веселина хмикнула, внутрішньо зрадівши.

— Нічого особливого, — відповіла вона.

Вілемира насупилася.

— Як?

Веселина здивовано глянула на неї. Вілемира перевела погляд із Стьєреля на сестру.

— Як він їсть?

З цими словами дівчинка підвелася, вихопила ложку зі Стьєрелевих рук і почала її розглядати, а потім понюхала.

Веселина здригнулася від подиву, тоді як Стьєрель лише злегка відхилився назад.

— Що ти верзеш? — спитала Веселина.

— Ця ложка натерта часником. Його мало б уже вивернути. Він мав зникнути! — випалила Вілемира, вказуючи ложкою на Стьєреля.

— Що? Що ти зробила? Навіщо? Ти зовсім здуріла?

Веселина швидко глянула на Стьєреля.

— Вибач, вона… вона не завжди така.

Її суворий погляд пронизав Вілемиру.

Дівчинка невпевнено взяла до рук свою ложку.

— Можливо… я переплутала?

Вілемира відірвала від намиста зубчик часнику й заходилася натирати ним ложку, яку забрала у Стьєреля.

Веселина заплющила очі, повільно підвелася, а тоді різко вихопила ложки з рук сестри й зняла з неї намисто.

— Ей! — невдоволено вигукнула Вілемира.

— Досить, — твердо сказала Веселина і вийшла з-за столу. — Я принесу нові.

Її погляд потемнів, а верхня губа ледь помітно тремтіла.

— І ще щось утнеш — підеш спати.

Вілемира тихо сіла на місце й спідлоба зиркнула на Стьєреля.

— Ти якийсь могутній привид, так?

Стьєрель із цікавістю нахилився ближче.

— Ти боїшся привидів?

Мабуть, це не дивно для дівчинки її віку — на вигляд їй не більше десяти. Та в їхньому становищі боятися варто було зовсім не привидів.

Вілемира навіть не ворухнулася.

— Тебе — ні, — впевнено відповіла вона.

І відчайдушно, скориставшись тим, що «ворог» сам наблизився, жбурнула зубчик часнику просто йому в рот — принаймні, таким був задум.

Та Стьєрель зреагував швидше, ніж вона могла уявити, і перехопив її руку майже одразу, щойно вона сіпнулася вперед. Пальці мимоволі розтиснулися, і часник упав на стіл.

— Я теж тебе не боюся, — сказав Стьєрель, відкинувшись на спинку стільця.

Вілемира одразу заходилася розглядати свою руку. Щойно вона звільнилася з хватки Стьєреля, та здалася їй міцною, але жодних слідів на шкірі не лишилося.

— Як ти так швидко? — спитала дівчинка.

— Це було передбачувано, — відповів Стьєрель.

Вілемира насупилася. Її погляд метнувся до ложки. Потім — до часнику на столі.

Ніби щось шукала…

Пальці стиснулися.

— Але… — прошепотіла вона, майже беззвучно.

Голос зірвався.

Очі раптом заблищали. Вона різко відвела погляд, наче сподіваючись, що ніхто не помітить.

Не допомогло.

Стьєрель не очікував такої реакції. Так, дівчинка могла злякатися… але не настільки, щоб розплакатися. Чи він усе ж перестарався?

— З тобою все гаразд? — спитав він.

Вілемира сховала обличчя в долонях, підвелася з-за столу, на мить завмерла — а тоді зірвалася з місця й побігла до іншої кімнати.

Саме в цей час Веселина поверталася з новими ложками, коли Вілемира пролетіла повз неї.

— А?..

Вона перевела погляд на Стьєреля. Той виглядав трохи розгубленим. Сівши, Веселина простягнула йому чисту ложку.

— Що сталося?

— Я не знаю.

Веселина замислилася. Невже Стьєрель…

Йому довелося зробити паузу, перш ніж заговорити.

— Я не хотів її образити… — сказав він тихіше. — Але, схоже, вона взагалі не рада мене бачити.

Веселина, почувши його слова, просто повернулася до їжі.
— Мені здається, навпаки, — мовила вона з усмішкою. — Але…

Ложка в її руці завмерла.

— Нікому не дозволю її ображати. Зрозуміло?

Стьєрель на мить затримав погляд.

— Так, — відповів він і неквапливо взяв ложку.

Веселина зробила ковток води.
— Мені, напевно, теж варто вибачитися за її поведінку. Моя сестра не дуже… любить нових людей. Майже ні з ким не говорить. Після смерті бабусі ми… — вона на мить опустила очі, ніби підбираючи слова, — у певному сенсі залишилися самі. Тепер кожна нова людина для неї — як окрема пригода.

Стьєрель спробував гриб. Прісний. Як і каша. Схоже, сіль у цій хаті не користувалася популярністю. Втім, великої різниці це не мало: зробити вигляд, ніби їжа цілком прийнятна, було не складно. Зрештою, людська їжа йому взагалі не була потрібна.

Веселина на мить стала серйознішою.

— Наш дід теж хворів. Багато хто казав, що диво, що йому вдалося прожити стільки років.

Веселина знову взялася за їжу.

— Сподіваюся, Вілемира проживе довше.

— Ти лікуєш її? — спитав Стьєрель.

Веселина не відповіла одразу, лише трохи сильніше стиснула ложку.
— Так. За рецептами, які залишила бабуся.

Стьєрель намагався не дивитися на неї надто часто, але щоразу натрапляв на її погляд у відповідь.

— Не скажеш, чим саме вона хворіє?

Веселина тихо хмикнула й схрестила руки на грудях.
— Хочеш допомогти? — у її голосі з’явилася зверхність. — Не варто. Ця хвороба не лікується.

Стьєрель узяв кухоль до рук.
— Я не тямлюся на лікуванні й далекий від ремесла знахаря чи лікаря, але разом зі мною приїхав вправний майстер. Думаю, якби ти дозволила оглянути її, він міг би щось порадити.

Йому й справді стало цікаво, чим хворіє дівчинка. Якщо недуга настільки тяжка, звичайного лікування, певно, замало.

Веселина глянула на нього. На мить в очах щось промайнуло.
— Не треба. Ти лорд. Завтра підеш — і більше не повернешся. І це буде правильно. Не забивай собі голову.

Стьєрель відпив і, ледь помітно здригнувшись, поставив кухоль на стіл.
— Ти теж… не рада мені?

Веселина посміхнулася. З огляду на те, що на них ледь не напав мор і що вони пережили в лісі, радіти справді не було чому. Не кажучи вже про те, що лорд переховується в її хаті. Чи не позбавлять її голови, звинувативши, скажімо, у викраденні?